Розділ №32. Божевільна реальність

Ранок. День. Ніч. Ранок. День. Ніч. Моє життя злилося в суцільний текстовий потік, що не мав початку та закінчення. З того часу, як я познайомилася з Хелсом, пройшов майже тиждень. Шість днів нескінченного вивчення матеріалів з хімії, фізики та біоінженерії у пошуках інформації про куполи — і жодної сторінки, жодного абзацу. Начебто ніяких куполів і не повинно було існувати. Ніколи. Начебто світ, в якому ми жили, був не більше ніж вигадкою. 

Напевно, найгіршим у цій новій реальності було те, що поруч із стопками друкованих текстів, лежало море рукописних. На них йшло значно більше часу.  А ще більше часу йшло на їх впорядкування. Коли я запитала, чому містер Брейн писав їх сам, а не друкував, Хелс відповів, що він був старим параноїком, який вірив у існування хакерів. Після цієї фрази ми кілька хвилин сміялися, чудово розуміючи всю абсурдність страху. З тих варварських часів минуло майже триста років і в людей навіть думки не було красти знання. Вони їм просто були непотрібні. 

Незважаючи на кібернетично вдосконалені очі, наші тіла залишилися цілком людськими і від сидіння на одному місці хотілося хоч якось рухатися. Тому я періодично ходила кімнатою, перед тим як знову сісти на зручний диван. До того ж, мені не давав спокою Хевен і я, рефлекторно торкалася татуювання на шкірі, захованого за довгим рукавом шкіряної сорочки. Забираючи залишки своїх речей, Солт сказав, що Хоуп набагато краще, але я все ще не могла заспокоїтися. Про її хворобу могли дізнатися в будь-яку мить, і я нічого не могла вдіяти з цим. Мабуть, моє занепокоєння відбивалося на моєму обличчі, бо одного такого вечора Хелс не витримав і запитав:

— Що з твоєю рукою…? — спритні пальці зловили моє передпліччя і підняли рукав ще до того, як я встигла щось відповісти. — Клеймо…?

— Так, — ніяково спробувала сховати його, але мені не дозволили. 

— Гарно виглядає... — захоплено прошепотів чоловік, посуваючись впритул й  обводячи літери кінчиками пальців. Помітивши моє нервове обличчя, він повільно відпустив мою руку й перевів свій погляд. — Ти боїшся, коли я торкаюся тебе…? 

— Не те щоб…

— Тоді що…? Думаєш, що це дійсно настільки  погано, як  каже закон…?

— Ні,  — поспішила заперечити, згадуючи перший день свого ув’язнення. —  Просто незвично…  Я не бачу нічого поганого в дотиках. Навіть навпаки. Мені довелося познайомитися з хлопцем, який рятував сетру від панічних атак обіймами. І за це його визнали божевільним.Тобі не здається, що світ в якому порятунок карається законом — божевільний? 

— Здається. Багато чого здається,  насправді, — зізнався він, рефлекторно переплітаючи наші пальці.  Він продовжував говорити вголос свої думки, ніби й не робив нічого шаленого. На відміну від мене він ніби все своє життя робив це і не відчував ніякого відторгнення. — Я чудово усвідомлюю, що наші гени ідеальні лише на папері. Можливо, раніше люди і були здатні видалити всі дефекти, але минули століття. Ці знання зникли. І зараз в цьому світі немає жодної ідеальної людини. Жодної здорової. Вони просто вміло ховають свої хвороби або ж не знають про них. 

— Так, ти маєш рацію, — тільки й мовила, не відриваючи погляду від наших рук. —  У Дарксоулі було багато хворих, і я досі не розумію, чому не можна дозволити їм жити за нормальних умов. Чому Конгрес не хоче дозволити просто лікувати людей замість того, щоб викидати їх напризволяще?

— Не все можна вилікувати, розумієш? Є сотні невиліковних хвороб, які не залишають і шансу на нормальне життя.

— Як-от вроджена відсутність болю…? — перебила я, плавно спрямовуючи розмову у потрібне русло. Якщо хтось і здатний був допомогти Хоуп, то цією людиною був Хелс. В його голові було значно більше знань ніж у батька та ще когось. 

— Так. Було набагато простіше викорінити цей дефект, ніж шукати рішення. І, з погляду Конгресу, така політика мала сенс, — чоловік глибоко вдихнув повітря і відкинувся на спинку дивана. — Люди з цією хворобою навіть не доживали до свого десятиліття. Ти тільки уяви, як було б жити подібній людині в наш час? Її відразу ж заслали б у Дарксоул, а в тих умовах вона б померла  ще після першого інциденту без потрібної допомоги. Мені здається, їхнє життя було б значно жорстокішим за політику “чистої крові”. Тобі так не здається?

—  Здається.

Але говорити про це було набагато простіше, будучи впевненою, що таких людей не існувало більше. Але знаючи Хоуп особисто... Так, нехай Хевен навчив її берегти себе і виробив якщо не фізичний інстинкт самозбереження, то психологічний, але й він не гарантував їй безпеки. Такі люди могли випадково травмуватися і помітити це тільки коли ставало занадто пізно. А я не хотіла, щоб це «пізно» для неї взагалі колись наставало.

Вставши зі шкіряного дивана, я відставила черговий щоденник на стіл  і пішла шукати новий. Протягом усього часу, проведеного в цьому маєтку, мої думки займало одне й те саме питання — чому містер Брейн не передав таких важливих знань наступникові чи хоча б не навів лад у цьому хаосі? Чому навіть в одному щоденнику йшли упереміш сторінки з уривками інформації з різних галузей науки? Складалося враження, що він писав їх сотнями уривками в агонії. 

— Про що задумалась…? — тихо запитав Хелс, помітивши мою розгубленість.

— Про твого батька. Тобі не здається, що було б набагато логічніше класифікувати всі напрацювання хоч якось? Це ж повне... — прикусила губи, не бажаючи образити Хелса. Зрештою, це був його батько.

— Божевілля, так. Ти маєш рацію, — притулившись плечем до стелажу, чоловік потер перенісся і продовжив говорити. — Батько мав слабку форму параної і скрізь бачив змови. Поступово він почав шифрувати інформацію таким чином, свято вірячи, що нікому не вистачить мізків зіставити різні шматки в один текст. Він тому й не передав нікому всю цю прірву знань, бо боявся, що її використають в поганих цілях. Його не визнали божевільним лише тому, що вважали генієм. Ніхто не знав про цю його особливість, бо він весь час сидів тут та працював.