Розділ №30. Ілюзія та минуле

“Різнобарвні лампи з висоти останнього поверху Конгресу нагадували зоряне небо, про яке колись розповідала мені  мама. Перший полюс навіть звідси видавався флуорисцентним равликом зі скла. Незважаючи на те, що переходи між п’ятьма куполами світилися глибоким блакитним кольором, я все одно  могла розгледіти за ними ланцюжок із менших куполів. Ця величезна палаюча кома викликала всередині мене нервове тремтіння.

Незабаром мені мали зробити операцію на очах, але була дуже висока  ймовірність, що я взагалі більше не зможу побачити цей світ. Відсоток успішності після цих модифікацій становив трохи більше нуля. Можливо, саме тому я потайки втекла з кабінету очікування сюди, до батька. Мені відчайдушно хотілося запам'ятати навколишній простір на випадок, якщо я не виживу. 

Десь за рогом почулися впевнені кроки, змусивши моє серце злякано сполохатися. Звісно, мене б сильно не сварили за те, що чекала батька під дверима, але ввечері точно чекала б важка розмова. Тому я поспіхом сховалася за величезний горщик із вазоном, затамувавши подих і чекаючи, поки люди пройдуть повз. З кожною секундою звук посилювався, а я все дужче стискалася, сподіваючись, що залишусь непоміченою.

— Містере Брейн, я не збираюся більше це обговорювати. Ми стільки часу витратили на її створення, що було б безглуздям просто упустити цей екземпляр! — сердився чоловік. — Тим більше, немає жодної гарантії, що генетичне безумство взагалі проявиться. А результат ви бачите вже зараз — високоінтелектуальна надлюдина у такому віці.

— Але що, якщо те, що заховано в її голові, перетвориться на божевілля? З її інтелектом, вона  зможе зруйнувати все, що залишилося від людства! — кричав його співрозмовник, міряючи кроками коридор. — Ви собі бодай уявляєте, яка влада перебуває в руках цієї істоти вже зараз? І ви мені серйозно кажете, що маєте намір дати їй усі знання, зібрані в архівах? Та вона знищить те, що залишилось, і винуватцем будете — ви.

— Містере Брейн! —  гарчання луною розрослося коридором, але було вже пізно. Чоловік пішов так швидко, що навіть не помітив, як я обережно визирнула з-за свого сховища, шукаючи шлях до місця, де мала б чекати батька. Але, як на зло, варто мені було висунути носа зі свого укриття, як почувся голос батька.

 — Сейв?! Що ти тут робиш?”

Я прокинулася від чиїхось наполегливих  та миттєво підірвалася на ліжку, жадібно хапаючи повітря. Під моїми ребрами шалено билося серце, намагаючись вирватися назовні. А я дивилася перед собою й не могла прийти до тями. Цей сон безжально повернув мене в минуле, яке я так довго було поховане під сотнями книг. І чому ці кляті спогади завжди поверталися в такі моменти, створюючи ще більший безлад в моєму житті? 

— Сейв…? — стурбовано покликав мене Солт іще раз. — Що з тобою? Ти говорила уві сні…І я вирішив тебе…

— Все нормально, — перебила його пояснення й пішла до  раковини, щоб змити з себе спогади.

Палата, в яку нас поселили, до болю нагадувала ту, де я опинилася після операції. Вона була такою ж білою, безликою і тиснула на психіку своїми яскравими  лампами, змушуючи  шлунок стискатися від поганого передчуття. Я не вірила в те, що життя раптово стане кращим і перший полюс зустріне нас затишними обіймами. Аж ніяк. Тому розслаблятися навіть не намагалася. Тому коли  у двері тихо постукали, я мало не смикнулася. 

— Вітаю, мене звати Шай. Містер Айл сказав, що серед вас є медик і що  вам потрібен антисептик, — медсестра років двадцяти злякано озирнулася на двері, за якими глухо шуміли інші постраждалі й нервово стиснулася. Певно це було вперше, коли вона побачила стількох поранених. — Ви впораєтеся самі чи мені допомогти?

— Ми самі, не хвилюйтеся.

Добросовісно вручивши мені спирт і загоювальну мазь, Шай зачинила за собою двері, залишивши нас у густій, незручній тиші. Проганяти Солта не було куди — у коридорі й так усе було забито вщент. Тому я просто відвернулася від нього й повільно стягнула блузу перед дзеркалом. Промокнути під проливним дощем виявилося кепською ідеєю — мій і без того слабкий імунітет не впорався. Шкіра навколо подряпин і порізів сильно запалилася, палаючи червоним. Паршиво.

Обережно торкаючись пальцями, я почала обробляти рани спереду, а от ззаду просто не встигла. Солт м'яко відібрав у мене антисептик і сам заходився обробляти мої плечі. Його пальці, на відміну від пальців Хевена, не дарували ні спокою, ні інших почуттів. Взагалі нічого. Крім роздратування, звичайно. 

— Ти зможеш колись пробачити мені…? — прошепотів він, поки його шорсткі пальці намагалися діяти якомога ніжніше, аби не завдати мені зайвого болю. — Мені справді шкода. Я не знав, що…

— Ти не міг знати. І я була б рада, якби ти взагалі не дізнався про це, — відказала,  забираючи  ліки з його рук,  перш ніж  поспіхом одягнути  свою чорну сорочку та сховатися від його погляду.

— Це означає «ні»? — його сірі очі відчайдушно шукали відповіді, якої я просто не мала. Брехати не хотілося, та й оприлюднювати правду не було сил.

— Не знаю.  Просто не роби мені більше боляче.

Раптовий різкий стукіт безжально перервав наш діалог. До кімнати увійшов сивий старий. Впевнено підійшовши ближче, він оглянув нас із ніг до голови, після чого зупинив свій важкий погляд на моїх очах. Не впізнати Вартову він просто не міг. Тільки от замість відрази, на його обличчі майнуло щось схоже на подив та…радість…? 

— Вітаю вас!  Конгрес ухвалив рішення відправити всіх свідомих  мешканців Дарксоула в п'ятий купол — працювати на благо жителів.

Перед очима майнуло зображення першого полюсу, який складався із п’яти частин — основного великого куполу та чотирьох невеличких, в яких розташовувалися допоміжні сектори. Від цієї приємної новини, напруга в мені водночас зникла і я навіть змогла вичавити з себе невеличку посмішку. П'ятий купол створювався для нижчого персоналу, який прав речі, прибирав і розносив їжу. Це було значно краще, ніж опинитися викинутими на вулицю. Значно краще за все, що я могла собі уявити.