Розділ №29. Дефекти

Безперервне дзижчання старого мотора віддавалося головним болем. Ось уже котру годину ми їхали в переповненій машині, намагаючись довезти пораненого хлопця до лікарні першого полюса. Там на нього вже чекали спеціалісти, щоб провести реабілітацію. Не знаю чим містер Енд заслужив подібну турботу, але зрештою це нам було на руку. Перші машини, які вирушили в другий полюс, повідомили про обвал на дорозі, тому їм довелося їхати в об’їзд. В якомусь сенсі, ми добряче зекономили, рушивши іншою дорогою. 

Весь цей час, що ми їхали,  містер Енд лежав на моїх колінах, поки Хевен контролював стан Хоуп. Від холодного дощу в неї очікувано піднялася температура, і нам довелося виїжджати відразу якомога швидше, бо майже всі медикаменти згоріли у Дарксоулі, а їм обом могло стати гірше.

— Як там Хоуп…? — тихо запитала я, поглядаючи на переднє сидіння, де він обіймав її.  Імунна система таких дітей сама собою була дуже слабкою, і потрібно було бути набагато обережнішими. 

— Так само, — тільки й зірвалося з його губ. 

Дивитися на Хевена було страшно. За цю ніч він ніби вицвів та постарів на кілька років. Весь той час, що ми зі Хоуп йшли до старих шахт, він обшукував ліс, залишивши Енда разом із Солтом та Хаусом. Й  варто було нам повернутися, як його стан різко погіршився, а я була єдиною, хто міг йому допомогти. Ще й як на зло, Хоуп стала лихоманити й мені довелося під’єднати до неї мій лайфлайнер із залишками ліків та розриватися навпіл, намагаючись допомогти обом.  Дивитись, як ще одна людина помирала на моїх руках, я не могла.

Повертатися до першого полюсу було моторошно. У дитинстві він виглядав розкішним і могутнім. Воно й не дивно, його чисельність населення значно перевищувала інші міста. Там жили династії відомих інженерів, біологів, хіміків та нейрохірургів.. Саме там розташовувалися лабораторії та сама будівля Конгресу, і це не могло не накласти відбиток на зовнішній вигляд міста. Й навіть такий сильний дощ не міг приглушити те світло, яке  повністю охоплювало системи куполів.  Я не знала, як нас зустрінуть, і навіть не уявляла, що станеться далі. Все, чого мені зараз дійсно хотілося —  потрапити до лікарні, щоб сьогодні більше ніхто не помер. 

— Сейв…?  — почав було Солт, але відразу ж замовк через гуркіт над нашими головами. — Вибач мені за ті слова... Я був на нервах.

Голос вартового загубився в шумі двигуна. Я нервово намацала  пульс на шиї Енда, і замість відповіді почала рахувати невагомі поштовхи. Казати щось було зайвим, та й не мало сенсу. Я не могла пробачити його зараз, а брехати якось не хотілося. Я дійсно не врятувала Саю і картала себе за це. В моїй голові досі іноді спливало її бліде обличчя та крики Солта. Й навіть Хевен не зміг остаточно переконати мене. Сайрен назавжди залишилася людиною, яка померла на моїх руках. Але це не скасовувало мого болю: ні фізичного, ні морального. 

Від мокрого холодного одягу мої рани нестерпно свербіли та гуділи на краю свідомості. Шкіра навколо саден почервоніла і запалилася ще більше. Попереду нас чекало багато змін, й, напевно, не кращих. Тому я не збиралася витрачати залишки своєї нервової системи раніше часу, але у Хевена були інші плани. 

— Хочу прояснити ситуацію, поки ми ще можемо поговорити про це вільно, — тихо почав він, зрозумівши, що я не відповім. — У тієї дівчини був крововилив у мозок. Ні Сейв, ні я нічого б не змогли зробити. Її б ніхто не міг врятувати. Тому…. Рекомендую це якось прийняти. 

— Я досі не можу змиритися з її смертю... — вичавив з себе Лон, стискаючи пальці на кермі до побілілих кісточок.

— А знаєш, з чим я не можу змиритись…? — грубіше спитав лікар, поглядаючи на доньку, яка притискалася до ого грудей намагаючись зігрітися. — З тим, що більше двадцяти хвилин обробляв рани людини, яка мені допомагала того ранку зшивати чужі рани, хоча сама ледве стояла на ногах. Тому якщо ти ще раз піднімеш на неї голос, а тим більше руку, я тебе особисто покалічу так, що жоден лікар не збере.

— Вона впала в уламки, — тільки й мовив Солт, не відриваючи погляду від дороги. — І мала цілком…цілий вигляд, коли я йшов. Навіть не плакала. Як вона могла так сильно поранитись…?

— Скажи йому, Сейв, — зірвалося з губ Айла, змушуючи мене стиснутися від неприємного відчуття. 

— Це нічого не змінить... — захитала  головою,  нарешті  розуміючи, чого домагався Хевен цією розмовою. Він обіцяв мені не розповідати йому нічого, але не хотів залишати тему відкритою.

— Змінить. Просто скажи це. Ти нічого не втрачаєш, крім своєї гордості,  — вперто продовжував він. Від його серйозного тону,  Солт нервово став кидати погляди у мій бік і зрештою зупинив машину на під'їзді до першого полюса.  — Він повинен знати це. І повинен розуміти яку дурню говорить. 

— Про Хоуп ти йому теж розкажеш…? — злість починала заповнювати розум. Мені не хотілося розповідати про це у таких обставинах, не маючи жодної гарантії, що це не використають проти мене.

— Хоуп? — перепитав Солт, але залишився проігнорований.

— Так, Сейв… Розкажу. Бо я не можу знати, що станеться там, за склом. Може так статися, що він буде єдиною людиною, здатною нам допомогти. Її одразу покладуть у лікарню та легко зможуть зрозуміти, що з нею. Розумієш? — Хевен карбував слова, дедалі сильніше розпалюючись. — Ми маємо прояснити ситуацію зараз, щоб мати потім вихід. Зроби це заради неї. Будь ласка, Сейв. 

— Шантажуєш мене дитиною...? — розсміялася, усвідомлюючи в який глухий кут він мене загнав.  

Злість усередині мене несподівано обірвалася, залишивши після себе розчарування та холод.Я любила Хоуп. Але усвідомлення того, що мене використовували, було надто неприємним.Хевен чудово усвідомлював, у якому становищі я опинюся після цієї розмови. Він або настільки сильно довіряв чоловікові, який скалічив мене, або настільки не цінував моє життя. Ні те, ні інше мені не подобалося й викликало бажання вийти з машини й залишити їх наодинці з цим всім. Хоча десь на задвірках розуму я погоджувалася з ним. Напевно тому наважилась розповісти про свої дефекти.