Розділ №27. Так чи ні

Тихе гудіння доща  відбивалося від скла. Поки по ту сторону починався новий день, я лежала на ліжку й прагнула залишитися в цьому ранку на весь залишок того часу, який мені був відведений.  Тепла долоня Хевена повільно ковзала вгору, інколи зариваючись пальцями в моє волосся, щоб в наступну мить він міг залишити поцілунок на скроні.Хотілося  розчиняючись у цьому моменті, відчуваючи, як його пальці продовжують м'яко масажувати мою голову, але реальність не збиралася зникати. Час невблаганно втікав кудись, змушуючи  чоловіка відірвати губи від моєї шкіри та повернутися до нагального.

— Ти допоможеш мені з переселенцями? — пролунав хрипкий голос. — Хаус не розуміється на травмах, а Солт… Я поки не готовий перетинатися з ним,бо точно розіб'ю йому обличчя. Що скажеш…? 

— Міг би й не питати. Я збираюся бути поруч з тобою весь час, що ти пробудеш тут,  — тихо відповіла. Я підняла руку і м'яко погладила його по плечу, відчуваючи крізь цупку тканину його м’язи.  — Непоганий привід побути з тобою трохи довше на законних підставах.

— Сейв…? — тихо покликав чоловік, змушуючи мене підняти очі. Хевен не дозволив мені відсторонитися. Навпаки, він розвернувся в моїх обіймах і опинився обличчям до мене, скорочуючи ті нещасні сантиметри відстані, що ще залишалися між нами.Повітря в легенях раптом стало занадто густим та занадто гарячим. — Бережи себе, добре? Що б не відбувалося в цьому клятому світі і хто б що не казав тобі, ти маєш піклуватися про себе завжди більше ніж про інших людей. 

— …але ж ти знаєш, що я не можу так. Кому як не тобі знати про це. 

— Тому я прошу тебе піклуватися про себе. Щоб моє серце не стало від новин, що якийсь бовдур тебе поранив. 

— Хевене…

— Не дозволяй нікому завдавати собі болю, — перебив він мене, затуляючи мого рота своїм, щоб не сперечалася. М’які губи на мить відсторонилися та залишили ще один невагомий поцілунок. І я здалася. Просто здалася, не бажаючи ще довше сперечатися й марнувати наш час. 

Мої пальці знову піднялися до його обличчя. Я торкнулася його скроні, відчуваючи, як там прискорено пульсує кров, пройшлася по гострій лінії щелепи. Дозволила руці опуститися нижче, до його довгої шиї,  намагаючись відчути кожен ковток повітря, що проходив крізь його трахею та кожен удар його пульсу, який віддавався в мої пальці. Грозові очі зрештою  потемніли, стаючи майже чорними під тінню густих вій. Він м'яко потягнув мою руку вгору,  підніс моє зап'ястя до своїх губ і ніжно  поцілував у чорнила. 

— Можна? — запитав він, ледь відсторонившись від моєї руки, не випускаючи її зі своїх пальців. Вологий подих обпікав  замерзлу шкіру.

— Що? — мої думки остаточно відмовилися збиратися докупи. Раціональна частина мого мозку просто вимкнулася, капітулювавши перед цим чоловіком. Я дивилася на його губи й не могла зрозуміти про що він говорив мені у цій темряві.

— Просто скажи мені: так чи ні, — прошепотів чоловік, нахиляючись ще ближче, так що його лоб майже торкнувся мого.

Він підняв вільну руку і повільно, зводячи мене з розуму цією неквапливістю, провів подушечкою великого пальця по моїх губах. Я дивилася в бездонні чорні зіниці, які  розширилися чи не на всю райдужку, й чітко усвідомлювала, що він хотів мене так само  сильно, як і я. Хотів поцілувати. Хотів запам’ятати мене своїм тілом.  Але навіть зараз, втрачаючи контроль, він залишався тим самим Хевеном, якого я знала і давав мені вибір. Пропонував мені зупинитися на самому краї цієї прірви чи зробити усвідомлений крок у безодню. Він давав мені те, чого мені не давали з самого народження — можливість вирішувати самій те, що буде далі та нести відповідальність за свої почуття.

— Так, — видихнула я прямо в його пальці, які все ще торкалися моїх губ.

— І ти не пошкодуєш про це…? — його обличчя опинилося настільки близько, що в напівтемряві кімнати я встигла розгледіти кожну мікроскопічну тріщинку на його губах. — Навіть якщо я завтра поїду звідси…?

— Пошкодую, — вирвалося з мене. Було б брехнею, сказати йому, що я не сумуватиму за ним і не жалкуватиму. Тому я здійняла очі вгору та спробувала йому донести свою думку. — Але це мій вибір і я все одно хочу бути з тобою зараз. Навіть якщо потім буде боляче. Навіть якщо потім ми знайдемо інших людей з якими будемо щасливими. 

Очі Хевена на мить завмерли, ніби прокручуючи ще раз мої слова. Я думала, що він відразу ж здолає цю відстань між нами, але він не поцілував мене відразу. Він ніби катував нас обох, даючи можливість відсторонитися та зупинитися. Спочатку його губи торкнулися моєї щоки, залишаючи повільні поцілунки, перш ніж  почати спускатися нижче, сантиметр за сантиметром, прямуючи до куточка мого рота. Я заплющила очі, повністю віддаючись цим відчуттям й намагаючись запам’ятати цю мить. Моя долоня все ще лежала на його грудях, і я відчувала, як його серце під моєю рукою шалено билося об ребра. Воно калатало так сильно, наче було готове проламати грудну клітку від надлишку почуттів, які він більше не міг і не хотів стримувати. І зрештою, Хевен здався й став цілувати губи, розтягуючи цю мить до вічності. 

— Тату, там приїхали люди! — раптово почувся  дзвінкий  голос Хоуп. Двері з гуркотом вдарилися об стіну, змушуючи нас обох  відсахнутися одне від одного й руйнуючи ту тендітну магію, яку ми щойно вибудували.  Моє серце впало кудись у п'яти, а щоки спалахнули густим рум'янцем. — А що це ви тут робите?

— Нічого такого, Хоуп, — поспішила відповісти, поки Хевен глибоко вдихав повітря, щоб заспокоїтися. — Ми зараз спустимося. 

— Можете ще пообійматися хвилинку. Я нікому не розкажу, — мовила дівчинка та зачинила за собою двері, залишаючи нас наодинці з цим дурним відчуттям.