Розділ №25. Не лікуй мою душу

Гучний грім заполонив простір. Я сиділа на широкому підвіконні та дивилася, як за вікном набирала силу чергова злива, поки мої пальці розпачливо намагалися стерти із зап’ястя напис. Посиніла шкіра навколо літер уже віддавала фіолетовим відтінком. Холодний протяг пройшовся по замерзлому тілу, обриваючись тихим скрипом дверей.

— Не спиш…? — пролунав тихий голос Хевена. Повернувшись до нього обличчям, я поморщилася від яскравого світла, що виходило з коридору.  — Сьогодні видався дуже складний день, тому… Просто дозволь мені оглянути твої рани, добре? 

Мій погляд зачепився за стомлене бліде обличчя.  Схоже,  життя дало стусана не тільки мені. Його широкі плечі неприродно опали вниз, спина згорбилася, а на вилиці червоніла свіжа садна. Хотілося запротестувати та щось сказати ще, але слова застрягли в глотці і  я лише повільно  злізла на холодну підлогу й пішла до ліжка. Кому-кому, а Хевену ускладнювати життя мені точно не хотілося. Тільки не йому. 

— Що сталося з твоїм обличчям? — запитала, удаючи, ніби нічого особливого не трапилося за ці дні. Ніби не я снувала в шахті і не на моїй спині красувалися свіжі шрами від скла.

— Нічого особливого. Пояснював одній людині, що навіть я нічого не зміг би зробити при великій компресії головного мозку... — його гарячі пальці м'яко торкнулися прохолодної тканини моєї сорочки, обережно розстібаючи нижні ґудзики. Його великі, шорсткі долоні випадково мазнули по відкритій шкірі, викликаючи сироти.  Хевен обережно оголив мій живіт, розглядаючи шрам та ледь торкаючись його пальцями. Дивитися на свою потворність зовсім не хотілося, тому я заплющила очі і намагалася абстрагуватися від огляду, зосередившись лише на дотиках його рук. — Він майже загоївся, навіть не віриться. Як ти себе почуваєш?

— Він більше не болить, — ні краплі не збрехала я. До огидного гудіння вздовж живота я вже звикла. Це не можна було назвати повноцінним болем. — Все… цілком нормально.

— Невже? — сильні руки злегка натиснули й повільно провели вздовж усього порізу, змушуючи мене здригнутися й скривитися. Відчуття було таким, наче торкнулися наждачним папером, але водночас від його гарячих долонь по тілу розлилося дивне тепло. — Можеш брехати кому завгодно, але не мені, Сейв. Я… Я жахливо хвилювався за тебе, коли їхав сюди. А ти сидиш переді мною і вдаєш, ніби я дарма прийшов. 

По кімнаті майнув холодний протяг. Хевен обережно перехопив мої пальці  й стиснув  їх у своїх великих долонях, змушуючи відчути кожну лінію його рук. Він так само проникливо дивився на мене своїми грозовими очима, як колись. Проникав під шкіру своїми словами та змушував мене кусати губи від жалю. 

— Не відштовхуй мене, Сейв, — прошепотів він, посуваючись ще ближче. Наші коліна доторкнулися один до одного і моє серце знову пропустило поштовх, змушуючи мене заплющити очі. Бачити його тут завдавало мені добрячого болю. — Подивись на мене, Сейв. Я поруч. 

— На скільки…? — перебила я його, нервово обсмикуючи сорочку вниз, щоб прикритись. — Мине тиждень і ти навіть не згадаєш про мене. Сидітимеш собі у Соулпейні, перев'язуючи рани ловцям, а я так і залишуся тут працювати на напівзруйнованих механізмах. Якщо мене не вб'є Солт, звичайно. Або ж чергова злива не затопить це місце. Не лікуй мою душу, Хевене, я не хвора. Я просто намагаюся вижити і роблю це так, як умію.

— Я ніколи не дивився на тебе, як на хвору, — спокійно майнуло ледь помітною луною по кімнаті. Теплі долоні накрили мої пальці, які стискали краї сорочки,  й повільно розвели тканину  назад. Його пальці затрималися на моїх ключицях, злегка погладжуючи шкіру, заспокоюючи внутрішнє божевілля. — Мені треба обробити спину, добре? Потерпи трохи…

Не в змозі сперечатися з ним ще довше, я просто хитнула головою й обійняла свої коліна. Стало ніяково через те, що я так зірвалася на нього. Хевен не був винен у моїй дурості й зовсім нічого мені не заборгував. Він міг навіть не заходити сюди, але стояв й копався у своїй портативній аптечці, дістаючи спирт і вату. 

Скрипуче ліжко просіло під його вагою, і я відчула як гаряче дихання торкнулося моєї шиї. Хевен обережно зібрав моє волосся, перекинув його на одне плече, а потім потягнув чорну тканину вниз, повністю оголюючи спину. Його пальці невагомо пройшлися вздовж хребта, і я мимоволі затамувала подих від цього незвичного дотику.

— Чортовий виродок... — вилаявся лікар, коли побачив обсяг роботи. — Треба було його сильніше вдарити. У тебе вся шкіра в ранах і  синцях. Хаус же сказав, що там лише кілька уламків було…? Звідки це взялося?!

— Просто залий спиртом, і я піду спати, — скаржитися на Солта зовсім не хотілося. Чоловік був у шоковому стані і навіть не розумів, що штовхає мене на підлогу, посипану скляною крихтою та уламками.

— Я йому не видам більше жодного знеболювального, — загарчав собі під ніс лікар. Його руки опустили   тканину ще нижче,  торкаючись  великими пальцями хребта й змушуючи мене закусити губу від суміші болю та ніжності.

— Якого біса…? Він що тобою об стіни кидався?! — ліжко під нами знову рипнуло від старості. Я нерухомо сиділа, все ще намагаючись дихати рівно.  — Спереду так само…?

— Нормально, — вперто ігнорувала своє дурне серце, яке заходилося від його проникливого голосу. 

— Шкіра на твоїй спині вже запалена, і якщо не обробити, може загноїтися, — тихіше почав він, м’яко опускаючи долоні на краї тканини, які впали з плечей. — Я… Я маю побачити всі твої рани, Сейв. Тому, будь ласка… 

— Я не хочу.

— Будь ласка, Сейв, — вкотре попросив лікар, нахиляючись ближче. Хотілося згорнутися клубком, ввіткнутися обличчям у його груди і сховатися від цього всього, що я зараз відчувала. —  Одне небо знає, яких зусиль мені зараз коштує не піти до того бовдура й не розбити його пику ще більше. Тому, будь ласка, Сейв. Просто дозволь мені поглянути наскільки все погано. 

— Гаразд, — здалася я, ледь кусаючи губи. — Але ти нікому не розкажеш про це і не підеш до нього.