Розділ №24. Укол евтаназії

Знаєте, що може буде гірше важкої ночі? Сидіти після неї на  холодній підлозі і дивитися у вікно в очікуванні, що нарешті здійметься сонце. Тому що ти більше не можеш нічого змінити. Не можеш нікого врятувати. І ті люди, які тепер лежать під шаром холодної землі — завжди залишаться у твоїй свідомості й будуть з’являтися перед очима кожен раз, як ти їх будеш заплющувати. Ось чому я так і не змогла заснути —  перед моїми очима досі виднілося обличчя Сайрен, і мені все ще здавалося, що вона ось-ось зайде до своєї кімнати. 

Тут нічого не змінилося навіть після її смерті. На ліжку досі лежали гітара та старенький планшет. На тумбочці виднілися ліки, заради яких  Солт покалічив себе. Тьмяне світло аргонових ламп ледь освітлювало простір, і це ще більше нагнітало атмосферу. Хотілося хоч трохи підвищити яскравість, хоч розумом я й розуміла, що тоді вони просто згорять. Як моя витримка. 

Дивовижно, наскільки могло змінитися людське життя за один вечір. Навряд чи люди, які писали закони,  могли  припустити, що наша техніка зноситься  настільки швидко, а людей, котрі б могли з нуля її відтворити — просто не буде. Ми могли скільки завгодно планувати життя людей за розумними підручниками, але, зрештою, вони не мали нічого спільного із реальним життям. Ідеального порядку просто не існувало. І той хаос, який виникне от-от через мене — зробить життя ще нестерпнішим.

Дивлячись на перші промені сонця, яке підіймалося з-за крон дерев, я намагалася підібрати слова для Солта, який повинен був невдовзі  прокинутися після знеболювального. Але я не впевнена, що такі слова взагалі існували. І хоч Хаус сказав, що я не могла її врятувати, але почуття провини продовжувало поїдати мене  щоразу, коли я вдихала повітря. Воно роз'їдало мене так само, як вчорашній дощ розмивав землю під нашими ногами. Міліметр за міліметром, хвилину за хвилиною, поки усе важливе не перетвориться на бруд й не зникне під товщею бруду.

Тихий скрип дверей змусив все моє тіло напружитися в очікуванні удару. Хотілося стиснутись до розмірів сонячного зайчика на склі та зникнути, тільки б уникнути розмови з Солтом. 

— Ви що, плачете…? — спитав тихий дитячий голос, і я здивовано обернулася, упізнавши Хоуп. Пухкі губи надулися, видаючи за маскою байдужості легке роздратування. 

— Ні, я не плачу, — вперше в житті я виявилася дуже рада цьому дефекту. Плакати перед дочкою Хевена було б дуже соромно. — Я не вмію плакати. А ти як тут опинилася…?

— Ми з татом тільки-но приїхали. Він пішов оглянути поранених і сказав мені зачекати на нього наверху, — спокійно крокуючи по колу, дівчинка сіла на ліжко і притягла ближче планшет. Її пальці безтурботно хилитали останню річ, яка залишилась від Сайрен.  — Він сказав, що ви тепер тут живете, от я й спитала у містера Хауса, де вас знайти.

— Хоуп, поклади, будь ласка, на місце, — все ж таки не стрималася. — Він дуже старенький і важливий.

— А що то за книжечка така? — тонкий пальчик тицьнув у екран, на якому висвітлилися рядки.

Я дивилася на планшет і почувалася злодієм. Ці слова присвячувалися явно не мені, і побачити першим їх мав саме Солт. Читати її вірші навіть випадково було нечесно і до нудоти страшно, тому що складалося відчуття, що Сая чекала своєї смерті. Чекала й хотіла.  

“Мені б пережити цей день, а більше — мені не потрібно.

Подібно до чорного тла, я виділю літери сріблом,

Вкарбую його на папері, щоб в темряві марилось світлом.

Можливо, усе це дарма, але мої пальці здібні, —

Вони можуть надто багато, у них непомірна сила,

Що здатна створити світи, і знищити те, що створила —

Так легко, подібно до бога, вона на цей світ народила

Під тисячу різних віршів. Під тисячу ран оживила,

Щоб ті залишились на мить, не прагнучи жити ще більше.

Можливо, я теж лиш чийсь вірш. Можливо, і того гірше —

Лиш декілька літер на чорному, сповитих чорнилом на пальцях,

Змертвілі і просто забуті. Не маючи жодного шансу

Дожити хоча б до рання. Попасти на стомлені губи.

Застрягти у спраглому горлі і вдаритись звуком об зуби. 

Не знаючи жалю та сліз. Не знаючи сподівання. 

Мені б пережити цей день, не ставши чужим мовчанням”

Десь унизу почувся гуркіт, вириваючи мене з думок. Я підірвалася з місця, хапаючи Хоуп за руку, і побігла до епіцентру шуму, яким виявилася одна з кімнат. Якщо нагорі мені здавалося, що внизу безпечніше, то опинившись на першому поверсі, мені довелося прикрити собою дівчинку, щоб у неї нічого не потрапило. А все тому, що Солт прийшов до тями і кидався речами в стіни, руйнуючи все навколо. Чоловік хитався вздовж стіни, ледве тримаючи рівновагу, але продовжував методично збивати руки об тумбочку та стіни. Хаус намагався його заспокоїти, але не виходило — це тільки ще більше його злило.  

Черговий спалах гніву й він підняв скляну вазу, кидаючи її в одвірок наді мною й осипаючи уламками. Я тільки й встигла, що пригнутися, прикриваючи собою Хоуп аби вона не поранилася. Гуркіт змінився раптовою тишею, ніби хтось вимкнув звук. Обережно повернувшись назад, я побачила шок, що застиг в очах Солта та Хауса. Вони так і стояли стовпом, з жахом розглядаючи мене.

— Міс Сейв? Ви не знали? — черговий уламок злетів з мого плеча, нарешті виводячи з шокового стану і повертаючи чутливість. —  Не гарно ходити зі шматочками скла на руках. Тато буде сваритись…

Навколо мене тут же завозився Хаус, приєднуючись до Хоуп, щоб дістати зі спини та волосся залишки вази. Подряпини майже не відчувалися, а може, я їх просто не помічала через вбивший  погляд Солта. Й поки Хоуп щебетала про те, як її вилає батько, він стояв на тому ж місці і свердлив мене очима так, наче міг добити одним поглядом. Стислі губи і кулаки. Згорблена спина. Вени на руках. Постріскані капіляри. Він нагадував мені укол евтаназії, готовий за секунду обірвати моє життя.