Розділ №23. Крижаний дощ

Крижані краплі стікали по шкірі. Я стояла біля зруйнованої будівлі із заплющеними очима та відчувала нудоту. Ще зовсім нещодавно я прощалася на цьому місці з Солтом та Сайреною, домовляючись про те, як ми проведемо разом вечір. А зараз на цьому ж місці були руїни та глухий, байдужий гуркіт грому. Холодне, вологе повітря з кожним вдихом випікало легені, поки  всередині все стискалося такого болю, що мені  хотілося кричати. І я кричала — несамовито, беззвучно, у власних думках. 

— Сейв…? — тихо промовив Хаус, підходячи впритул і торкаючись мого плеча. — Ходімо звідси, будь ласка. В домі чекають люди, яким потрібна наша допомога. 

— Але ж там Солт… — мій голос зірвався на хрипкий шепіт, а пальці судомно стислися в кулаки. Я продовжувала оглядати згарище й бетонні брили в надії побачити хоча б якусь ознаку життя. — І Сандер... І Рейн, і Сайрена... Що як… Що як вони ще живі…?

— Їх шукають, Сейв. Усі, хто не постраждав,  зараз намагаються розібрати завали, — черговий удар грому розколов небо навпіл, змушуючи мене здригнутися й сильніше втягнути голову в плечі. Хаус зазирнув мені в очі, і в його погляді проглядав такий самий прихований жах. — Але окрім них є ще ті, кому можеш допомогти лише ти. Пам'ятаєш? Ти єдина людина, яка може полегшити їхній біль.

Велика, шорстка долоня  обережно перехопила мою тремтячу руку і потягнула геть від завалу. Десь зверху на нас падали важкі, крижані краплі дощу. Вода швидко  стікала по обличчю, змішуючись із потом, але я була настільки морально розчавлена, що навіть не розуміла, чи холодно мені, чи спекотно. Все моє життя, весь цей клятий день скотився в суцільну, кляту прірву, з якої я просто не бачила виходу.

Наче в глухому, безкінечному сні я оглядала постраждалих, промивала рани й слухала їхні плутані, сповнені паніки розповіді. Виходило, що саме тоді, коли ми спустилися в шахти, нагорі стався обвал. Через нього зламався один із насосів, які відкачували метан через що стався вибух. Він ущент зніс опорні балки, і багатоповерхова споруда просто склалася, як картковий будиночок.

Коли до мене дійшло, що ми самі могли задихнутися цим газом під землею або залишитися похованими живцем під тоннами каміння, до горла підкотила нудота. Шлунок стисло спазмом. Все, на що вистачило моїх залишків сил — це на неслухняних ногах вийти з кімнати з пораненими, сповзти по стіні на підлогу й закрити обличчя руками. Я настільки заглибилася у свій відчай, що навіть не помітила, як до мене підійшов Вейн. Почула лише, як він важко опустився поруч, і побачила перед очима склянку з водою.

— Тяжкий вечір видався, так? — тихо запитав він, розглядаючи зі мною подерту стіну. 

— Не те слово... — обережно  взяла склянку обома руками. Пальці жахливот тремтіли чи то від нервів, чи то від втоми. Я зробила кілька судомних ковтків, не відриваючи порожнього погляду від брудних черевиків. — Дякую, Вейне.

— Було б за що, Сейв…  Невдовзі хтось приїде з другого куполу на допомогу й все налагодиться. Їх знайдуть та витягнуть, чуєш? Солт знає ці шахти як свої п’ять пальців. Він обов’язково врятує їх,  ось побачиш.

— Якщо його знайдуть, — з гіркою жорстокістю виправила я його, і мій голос дав тріщину. — Будинок повністю зруйнувався, Вейне. Розумієш…? 

— Солт впертий як чорт, а коли справа доходить до Саї, він ще впертіший,  — Вейн затряс головою, наче намагався відігнати власні страхи. —Та він руками тунель для неї прокопає крізь цей клятий бетон, якщо треба буде! 

— Хочеться вірити в це... Боже, як же хочеться, — прошепотіла я, відчуваючи, як горло стискає зашморг.

Вейн сумно кивнув, підвівся і пішов, залишаючи мене наодинці з моїм особистим пеклом. Мій холодний, раціональний розум невблаганно шепотів, що дива не станеться. Свідомість раз по раз затоплювала така чорна самотність і така гостра, паралізуюча марність, що хотілося закінчити все прямісінько в цю саму мить. Мені до смерті, до крику хотілося відчути себе потрібною. Хотілося, щоб хоч хтось — хоч одна жива душа — підійшов, обійняв і запитав: "Як ти, Сейв? Як ти почувашся тут, на цій холодній підлозі?" Тільки ось ніхто більше не приходив. Усім було не до мене. Ця ніч перетворилася на якесь суцільне, безкінечне коло пекла, виткане зі стогонів, хрипів, благань та чужих сліз, аж поки в дім не увірвався Хаус й не став кричати моє ім’я. 

Немов по команді я вибігла в хол. Тіло колотило від дикого ознобу, поки розум захлинався панікою. Їх не було години чотири. Обидва непритомні. Промоклі. Брудні. Тільки якщо Солт хоч якось реагував на те, як його поклали на підлогу, то Сайрен  вже почала синіти. Тому я  відразу кинулася до неї і стала судомно шукали пульс на шиї. Всередині все похололо. 

— Що не так…? — Хаус підскочив ближче, вдивляючись у моє зблідле обличчя. 

— Я не можу їй нічим допомогти, Хаусе, — ледве зумла вичавити з себе, розглядаючи кров, яка стікала з її волосся.  — Її треба оперувати. 

— Тоді йди оглянь Солта,  — неочікувано  спокійно кинув чоловік й став відтягувати мене від тіла, щоб я не бачила її.  Але варто було йому затулити собою дівчину, як датчик на її зап’ясті почав пищати. 

— Сая!!! — зірвалося з моїх губ, коли я знову кинулася до її тіла. 

Мої пальці миттєво переплелися в замок. Я всією вагою натиснула на її грудну клітку, намагаючись запустити це прокляте серце та змусити його знову битися. Раз, два, три, вдих... Я ломилася в її груди, намагаючись пробити грудну клітку. Знову й знову штовхала в неї повітря, судомно задихаючись від браку кисню. Але вона все одно стала мертвенно блідою. Ніби той дощ за стінами Дарксоулу, став текти по її венах. Такий же крижаний та мертвий.