Розділ №22. Мій дім

Минуло вже кілька тижнів відтоді, як я опинилася в цьому місці. За цей час багато чого змінилося. Сайрен нарешті одужала, і її стан більше не викликав щохвилинного страху у Солта. Нескінченні перев'язки інших постраждалих теж підійшли до кінця, рани затягнулися, і мене все частіше стали брати на допомогу різноробочим. Зрештою, Дарксоул став відкривати переді мною свої справжні, неприховані грані. Такі, як шахти.

Першим, що я відчула, коли опинилася глибоко під землею — холод. На той момент ми з Хаусом уже годину перевіряли автоматичну систему видобутку вугілля. І хоч розумом я розуміла, що ці шахти стояли тут уже страшенно довго, страх раз у раз накривав мою підсвідомість. Весь цей час за нами стежив Солт через камери і давав вказівки щодо рації, куди йти та що робити. Тому коли зв'язок почав погіршуватися, ні я, ні мій напарник не зраділи.

— Лон?! — кричав Хаус у стареньку рацію. — Тягни свій кістлявий зад до рації, щоб тебе!

— Відчуття, що вся мережа накрилася, — нервово зауважила, намагаючись зловити зв’язок хоч в якомусь кутку тунелю, але марно. — Це не сліпа зона. Не ловить по всій довжині.

— Напевно погода знову погіршилась, тому збоїть, — перевіривши справність техніки, він кивнув головою та відкрив рюкзак, щоб дістати запасну рацію. — Зараз розберемося...

Варто йому було промовити це, як у той же момент система освітлення вимкнулася, залишивши нас у непроглядній темряві з двома ліхтариками, від яких було мало користі. Синхронно вилаявшись, ми намагалися зрозуміти, що сталося, але дарма. Мій мозок відмовлявся працювати, зате хвилі паніки накрили з головою. Незважаючи на те, що я провела все життя під величезним куполом, мене лякало знаходження глибоко під землею в абсолютній темряві. Ніби вона могла поглинути мене. 

Намацавши під долонями камінь, я притулилася до стіни, щоб мати хоч якусь опору. Холодна поверхня під моїми руками здавалася крижаною і моторошною. Складалося враження, що основа ось-ось звалиться і поховає нас живцем. В легенях не вистачило повітря, і в очах попливло те мале, що я могла розглянути своїми кібернетичними очима.

— Ти чого? Сейв? Ти  боїшся темряви? — великі руки Хауса обійняли мене, як дитину, притискаючи та заколисуючи. — От дурненька. Це ненадовго, зараз Солт все полагодить, а якщо ні, я йому в ніс дам. Як думаєш, Сайрена надто засмутиться? — хрипкий голос над моєю головою продовжував тараторити все підряд, а я нарешті відчула, що панічна атака спадає. Чи то жарти допомогли, чи обійми. — Ти мене не лякай так більше, їжачку, бо я мало не помер від переляку за тебе.

— Їжачок? — спантеличено перепитала я, витягаючи зі своєї пам'яті зображення цього хижака.

— Ну так. Маленький, колючий і тремтячий, — сміявся нервово містер Хаус, зніяковіло гладячи своє сиве волосся. — Милі звірята.

— Вони ж хижаки.

— А ти їх бачила? — сірі очі пустотливо іскрилися. Я вперше бачила цю людину настільки спокійною і не буркотливою. Він був майже ровесником мого батька і я не могла здихатися від думки, що він такий самий кам’яний як і він. — Вони використовують колючки для захисту, а так у їжаків м'які животи.

— А звідки ви стільки знаєте про них? — мій голос луною відлетів від стін, викликаючи мурашки, але містер Лон уміло відганяв погані думки своїми оповіданнями. Хотілося б, щоб мій батько був таким самим. Він ніколи не заспокоював мене і не жартував. — Навряд чи у вас був доступ до сховища знань.

— Якось побачив у лісі.

Десь нагорі почувся гуркіт, і всі опори раптово затремтіли. Хаус притиснув мене до сталевої балки, прикриваючи собою. Шахта буквально вібрувала. Було чути, як шматочки породи сипалися зі стелі. Безвихідь — ось що я відчувала, сидячи на підлозі в шахті, що руйнувалася. Яка різниця, хто я і як багато знаю, якщо це могло мене зараз врятувати? Ніхто не був застрахований від випадкової поломки техніки, та й передбачити обвал шахти було неможливо. І зрештою, всі знання зникнуть зі мною так само безслідно, як і ця шахта.

Гул припинився так само зненацька, як і почався. Обтрушуючись від землі, ми обережно піднялися на ноги та спробували озирнутися. Балки з нашого боку були цілком цілі, а от з боку входу — пішли тріщини.

— Нам не можна назад, — констатував факт містер Хаус, виймаючи з рюкзака карту. — Дивись, є ще два входи. Вони не так далеко, але краще поквапитися. — Побачивши моє перелякане обличчя, Хаус підбадьорливо стиснув мою руку і заспокоїв: — Ти як? Не проти побігати в тунелях?

— Я дуже навіть "за". Головне — швидше звідси піти і не померти.

Ледь посміхнувшись один одному, ми вирушили блукати цим нескінченним лабіринтом. Не оглядаючи кріплення та кожен механізм, ми пересувалися куди швидше. Втім, тримати такий темп не вдавалося довго. У якийсь момент містер Хаус почав зменшувати швидкість, поки зовсім не зупинився, притиснувшись спиною до стіни.

— Вам погано? — вдивляючись у нахмурене обличчя механіка, мені стало моторошно. У ледь помітному блакитному світлі воно здавалося надто блідим. — Щось  болить? Ви дуже сильно зблідли…

— Серце затиснуло. Зараз пройде, не хвилюйся.

Містер Лон спробував посміхнутися, але не зміг. Гарне обличчя викривила гримаса болю. Швидко витягнувши зі своєї сумки воду, я простягнула її чоловікові та спробувала згадати витяг  з особистої справи, чому він опинився у Дарксоулі. У досьє не говорилося, що він хворий. Причиною переведення вказали незаконне навчання людини, яка цим не мала займатися. Очевидно, чоловік або приховував хворобу, або... придбав її тут. До цього моменту я чомусь не замислювалася про те, наскільки Дарксоул міг змінити мене чи когось ще. А даремно. Життя в дикій зоні саме по собі було небезпечним і нервовим. Логічно, що люди тут постійно хворіли та вмирали. Ось тільки я не хотіла, щоб мої близькі люди вмирали. Нізащо.

Дочекавшись, поки містеру Лону полегшає, ми вирішили більше не поспішати. Наступні півгодини ми спокійно ходили по тунелях, що відсиріли через постійні дощі, й просто розмовляли про все одразу. Я дізналася, що у третьому Полюсі Хаус працював головним механіком та що саме не сподобалося Конгресу.