Розділ №21. Клеймо

Час у Дарксоулі  просочувався крізь пальці немов дощ, який тут лив безперестанку.  Минуло вже кілька днів відтоді, як я опинилася в цьому місці. Вони злилися для мене в суцільну прірву з боротьби, запаху антисептиків та коротких перепочинків. Мене ознайомили з автоматизованими  шахтами, показали інших поранених, яким довелося змінювати пов’язки та обробляти рани. Але чим довше я тут перебувала, тим чіткіше усвідомлювала, що нас просто кинули на призволяще. 

Смішно, але закони Дарксоула писалися ще за часів сторічної війни. Так, на той час не було сенсу лікувати тих, хто сам хотів ранитись, але минуло багато часу. Ми перестали піддавати евтаназії всіх, хто мав хоч якісь дефекти та відхилення. Закон став м’якішим навіть до божевільних. Й поки вони не завдавали шкоди своєму оточенню, вони могли й далі жити та працювати на користь полюсів. Тільки-от…як вони могли працювати тут, коли над їхніми головами постійно лив дощ, постійно щось руйнувалося й ранило, а ліків як таких все ще не було? 

Після знайомства з Сайрен мені дуже хотілося дізнатися, яким чином Солт зібрався дістати антибіотики. Спочатку я думала, що він має когось в другому полюсі, хто зможе їх таємно привезти сюди чи обміняти на ресурси, що видобувалися тут. Але цей бовдур додумався розтерти собі око мало не до крові та закапати сольовий розчин, щоб черговий ловець привіз йому краплі. 

— І це ще я божевільна…? — пробурмотіла собі під ніс, допомагаючи промивати йому це жахіття. — А якби у неї нирки відмовляли, ти б відбив собі їх теж?

— Тобі чесно? — спокійним голосом  уточнив він, навіть не переймаючись за відповідь. Я сильніше стиснула пальцями його гостре обличчя, сподіваючись привести його до тями, але він був безнадійно закоханим у неї й навіть не помітив цього. 

— Краще помовчи, — здалася й відпустила його, сідаючи на пошарпаний стілець навпроти нього. — У мене не вистачить нервів пояснювати тобі, чим могла закінчитись твоя спроба дістати ліки. Безпросвітний бовдур…

— Ти мені жахливо нагадуєш Хевена в такі моменти, — розсміявся пацієнт й задоволено потягнувся на кушетці. — Він такий самий ідеаліст, який безперестанку буркотить на чому світ стоїть. Хоча насправді, він завжди допомагає хворим. Навіть більше, ніж може. 

— Він завжди таким був…? — перепитала, потираючи клеймо на руці. Останнім часом думки про Айла не покидали мене. Й що найдурніше… вони складалися віршами, які не давали мені спати ночами. 

— Так, завжди. Не знаю чому, але він ніколи не зневажав жителів Дарксоулу і завжди приїжджав сюди допомагати нам лікуванням після якихось серйозних пошкоджень. Навіть доньку брав з собою, — продовжував він розповідати. — Але після смерті твого батька його не відпустили сюди, бо медиків обмаль. Ти певно не знала, але в третьому куполі стався обвал і їх лікар теж загинув. Тому…Тому маємо, що маємо… 

Спогади про Хевена віддалия всередині якимось тягучим відчуттям. Жахливо хотілося побачити його знову та торкнутися. Хоча б на кілька секунд. Щоб перестати божеволіти через нього. Було б егоїстично бажати, щоб стався новий обвал і він приїхав сюди знову. Навряд чи Солт знав, що його донька теж хвора та скоріш за все опиниться серед нас. Напевно він привозив її сюди, щоб вона звикла до цього місця й не боялася, якщо раптом опиниться  в іншому місці. 

— Маємо те, що маємо, — тихо повторила я його слова. Погляд мимохідь упав на заплямовану марлю, яку я щойно викинула в металевий таз. Краплі дощу за вікном гупали по залізному даху так, наче хтось наді мною відраховував удари метронома. Мого особистого засудження.

Солт обережно кліпнув набряклим оком, намагаючись звикнути до світла тьмяної лампи. Його відданість Сайрен межувала з абсолютним самогубством. Любов помножена на безвихідь. Ніби клеймо, яке мені наніс Айл, перед тим як ми попрощалися. Щось таке, що ніколи не залишить мене й завжди буде поруч. Щось таке, що отруюватиме моє тіло та свідомість, аж поки я не втрачу себе. 

— Ти так дивишся на ці літери, наче сподіваєшся, що вони зникнуть, — озвався Солт, влаштовуючись зручніше на проламаній кушетці. Його голос став серйознішим, зникла та легковажність, якою він захищався від моїх дорікань. — Перестань думати про те, як все могло б скластись, якбити вчинила інакше. Це лише шкодить тобі. Треба жити реальністю. 

— Реальністю…?  Іноді мені здається, що вони випалили не лише шкіру, а й щось усередині мене, — чесно зізналася, не прибираючи пальців від зап’ястя.

 Лінії нагадували про крижані стіни іншого світу, від якого мене відрізали, мов щось непотрібне.  Кожне слово про минуле життя  відгукувалося в мені тупим болем. Вірші, які я потайки писала в планшеті або ж на руках, знову зазвучали в голові і я нервово здійнялася з місця, тільки б не чути їх. Тільки б не відчувати себе навіженішою ніж я була вже. 

— Тобі треба відпочити, — різко підвелася я, намагаючись обірвати власні думки, поки вони не завели мене в глухий кут. — Око не чіпай. Якщо знову нашкодиш собі,  я дозволю тобі осліпнути.

— Тепер ти точно звучиш як він, — долетіло мені в спину тихе бурмотіння Солта, коли я вже виходила з кімнати.

Коридор зустрів мене вологим повітрям прочиненого вікна та низьким гулом ламп. Я мовчки дійшла до свого кабінету, який мені виділили як єдиному медику в Дарксоулі, й сіла на широке підвіконня. По ту сторону з вулиці доносились звуки доща та грому. Майоріли блискавки. А я дивилась у віддзеркалення своїх очей на чорному склі й відчувала, як мій розум знову розбивався на уламки. 

“На годиннику друга ночі, твої очі заснули під ранок.
Мої очі ще спати не хочуть, все блукають між літер та рамок.

Все шукають колишнього часу, коли разом ще жили інакше.
Радше б марили вічністю, небом, тоді б падати стало м'якше.

Тоді б дихати стало легше, якби все ще мовчали словами.
А не зараз —  руками, плечима; доторкатися, марити снами.