Розділ №20. Наодинці з собою

Тепле світло палати зустріло мене порожнечею. Я рішуче клацнула вимикачем, занурюючи кімнату в цілковиту темряву, та сіла навпроти ліжка на якому лежала Сайрен. Огортана бинтами та тонким шаром ковдри вона нагадувала мені живий труп, який через силу вдихав останні ковтки повітря. Ніби хтось вичавив з неї усе, що було й залишив посеред простирадл. Й дивлячись на неї, мені згадалося як колись давно я лежала так само як і вона на ліжку після пересадки очей. Той пекельний, розжарений біль, коли здавалося, що в зіниці залили киплячий метал. Кожен найменший рух лицьовими м'язами, кожна спроба поворухнути губами змушувала кричати всередині, захлинатися розпачем, від якого лопалися судини. Але я трималася. Бо сльози ніколи  не вирішували проблем. Вони лише роз'їдали свіжі рани, роблячи біль ще більше нестерпним.

— Привіт, — тихо мовила,  прорізаючи тишу. Моя долоня повільно опустилася на її довгі, холодні, пальці та ледь відчутно стиснули їх.  — Мене  відправили оглянути твої рани.

— Хто ти…? — запитала вона, смикнувши рукою від здивування. 

— Я лікар. Солт попросив оглянути твої очі. Дозволиш…? 

Вона не відповіла. Навіть пальцем не поворухнула. Не дочекавшись бодай натяку на реакцію, я затамувала подих. Мої пальці обережно торкнулися країв брудної тканини і я  почала обережно, шар за шаром, знімати пов'язку. Варто було останьому шару впасти, як моє серце пропустило удар. Шлунок стиснувся від нудоти й нервів, але водночас... Водночас це принесло мені  шалене полегшення. Все було не настільки погано, як я гадала. Та пов'язка, яку їй так дбайливо наклали відразу після катастрофи, насправді консервувала інфекцію, нагнітаючи термічний опік.

— У вас руки смикнулися, — зауважила Сайрен байдужим голосом. — Все настільки погано? 

— На вигляд не дуже, але  ти одужаєш, — не стала їй брехати. — Потрібно лише викинули твою пов’язку та прокапати антибіотики. І… не виходити на світло певний час. Твої очі цілком в нормальному стані, наскільки це взагалі можливо. 

— Я... буду бачити? — невпевнено запитала вона, здіймаючи долоні до обличчя й намагаючись протерти очі. Я ледь встигла зупинити її та стиснути їх, щоб вона не рознесла інфекцію ще більше. Хотілося до болю стиснути її в обіймах та сказати, що все буде добре, але… вона ніби була під товщею води й не чула все крізь призму власних поранень. — А…Обличчя…? 

— Обличчя також заживе, хоча й залишаться сліди від опіків,  — зауважила, помічаючи глибокий слід ближче до лоба. — Але  це не важливо. 

— Тоді що по вашому важливо…?

— Важливо, що ти все ще потрібна тим людям внизу. Вони все ще переймаються за тебе,  — я тихо підйла до смітника й вкинула пожовклі бинти. Кожен мій крок в палаті відбивався луною та змушував її уважно слідкувати за звуками. Хороший слух. — А ти просто лежиш тут, загорнувшись у свої страждання, ніби ти єдина людина в цьому проклятому  світі, якій дісталося під дих.  Гадаєш, що їм не боляче…?

— Я... я не знаю... — прошепотіла вона, зриваючись на сльози й відразу ж кусаючи потріскані губи від болю. — Я просто не хочу бути для них тягарем...

— Не хочеш…? — тихо перебила її та закінчила свою думку.  — Якщо не хочеш бути для них тягарем, то не будь. Думаєш, їм легко вмовляти тебе поїсти чи хоч щось їм сказати? Аж ніяк, Сайрен. Аж ніяк… Ти просто не бачиш, як вони дивляться на тебе.

— Як…?  

— Як на частину власного  тіла, яка ледь не згоріла у тому полум'ї, — тихо відповіла я, торкаючись її плеча. — І це не про жалість, Сайрен. Солт дивиться на тебе так, ніби він боїться втратити те єдине, заради чого він взагалі ще дихає в цьому клятому місці.

— Він просто шкодує мене. Тому що я маю жахливий вигляд, — запротестувала вона, стискаючи між пальців простирадла. — Тому що…я більше не та. 

— Аж ніяк, Сая. Він скоріше вже звинувачує себе у тому, що не зміг тебе врятувати, — зауважила очевидне. — Ти думаєш, що приховуєш свій біль в чотирьох стінах і що не показуючи йому свій розпач, ти робиш краще. Але насправді це ще більше зводить його з розуму. Щоразу, коли ти закриваєшся в собі, ти змушуєш його картати себе та ховати себе живцем у провині. 

— …він не винен у тому, що сталося, — Сая судомно ковтнула повітря, перш ніж її плечі затремтіли. — Його там навіть не було в момент обвалу. І під час вибуху не було. Він не міг це передбачити.

— А хіба це важливо…? — ледь смикнула краєм губ, розглядаючи краєвид у вікні. — Він просто відчуває це. І відчуватиме це й далі, аж поки ти не скажеш йому це. Так само як і ти.  Ти ж теж не могла пердбачити, що так станеться. Тоді ж чому ти себе картаєш…? Чому ти не даєш собі шансу вибратися звідси…? 

— Я не знаю… — тільки й мовила вона, ховаючи обпечене обличчя в долонях. 

— Тоді подумай про це ще трохи,  — прошепотіла, підводячись із ліжка. — Подумай і спробуй перекусити щось, поки я принесу тобі ліки. На це піде трохи часу, але ти обов’язково одужаєш, чуєш….? Я вилікую твої очі я вилікую твої опіки. Але те, що всередині тебе зможеш вилікувати лише ти сама. Тому перестань гаяти час та знущатися з себе. Це життя занадто коротке, щоб витрачати його на жалість до себе.

В палаті  повисла тиша. Я повільно  розвернулася й тихо попрямувала до виходу, залишаючи її наодинці з цими думками. Деякі емоції варто було дозволити прожити собі, щоб вони перестали роз’їдати нас зсередини. Варто було проплакати їх. Викричати. Виговорити. Щоб цей біль нарешті знайшов вихід та став зникати. Ніби рана, яку хірурги розрізали, щоб випустити гній. 

Варто було мені вийти за двері, як тьмяне світло коридору вихопило фігуру Солта. Він стояв, притулившись лобом до стіни й ледь стримувався, щоб не кинутися всередину. Але я вчасно хитнула головою, застерігаючи його від цього необдуманого вчинку. Це був зовсім не той випадок, коли можна було обійняти й вирішити цим добрячу частину проблем. Інколи варто було залишити людей наодинці зі своїми думками, щоб вони нарешті змогли почути їх та зрозуміти, що саме їх непокоїть. І це був саме той випадок.