Розділ №19. Покарання за гріхи

Десятки різних кімнат миготіли перед моїми очима, перетворюючись на суцільний інформаційний шум. Солт впевнено йшов уздовж нескінченних коридорів, неймовірно легко орієнтуючись між цими заплутаними закутками, тоді як мені кожен крок давався з величезними труднощами. Дивлячись на його впевненість, я раптом до болю чітко почала розуміти Конгрес. Цей чоловік виходив далеко, занадто далеко за межі правил, створених ними. У ньому не було тієї звичної мені, залізобетонної військової виправки чи сухих розмов, де заборонялося емоційно реагувати, і все зводилося до односкладових наказів. Він так легко, так щиро торкався зустрічних людей, що я одразу помітила причину, через яку його вислали сюди. Любов. Смішно, але попри те, що він був ловцем, Солт усім серцем любив це місце та тутешніх обивателів, а вони відповідали йому такою ж палкою взаємністю.

Пройшовши черговий крутий поворот, ми швидко опинились у величезній вітальні, де зібралося чимало людей. Усі вони сиділи невеликими компаніями і їли поживні набори старого зразку. Вони були не настільки кориними, але смакували значно краще. 

— Привіт! — тепло усміхнувся Солт, коли ми підійшли до одного зі столів. Три пари очей миттєво впилися в мене, вивчаючи з прихованою настороженістю та тривогою.

— Це Сейв, — представив він мене та вмостився за вільне місце. — А це Ема — душа цього місця  та  Хаус Лон — людина, на яку я молюся щодня. Не уявляєш, як часто тут все ламається!

— Твоїми молитвами, Солте, я все ніяк не можу відпочити і поспати, — пробурчав громила років п'ятдесяти, вкотре змучено позіхаючи. — Дуже сподіваюся, що ця малеча мені допоможе, бо набридло вже самому копатися в цій безпросвітній дупі світу.

— Я теоретик... — ніяково, аж до німоти в горлі, уточнила я, не зовсім усвідомлюючи про що вони спілкуються. 

— А це Вейн Фалтон, — бесцеремонно перебив мене Солт, тицяючи пальцем у гарненького хлопця моїх років. — Він може з чого завгодно приготувати божественну їжу, але характер у нього на рідкість огидний. 

— Я теж тебе люблю, красень, — реготнув хлопець, притягуючи до себе Солта та обіймаючи якнайдужче. — Ану, йди сюди! Зараз дядько Фалтон нагодує твою кістляву тушку, любий!

Вейн із шаленим азартом старанно намагався тицьнути ложку зі шматочком якогось м'яса в рот Солта, але промахнувся і влучив прямо в око. Жителі Дарксоулу байдуже розглядали ці дружні баталії, ніби вони відбувалися тут кожного дня і в цьому не було нічого особливого. У той час як я нервово потирала зап’ястя пальцем та намагалася заспокоїти себе від такого потоку емоцій. 

— Пошкодуй моє око! Воно не сталеве! — застогнав постраждалий, спритно викручуючись із цупких рук кухаря. Побачивши мою ошелешену реакцію, він м'яко усміхнувся та вже спокійніше сів за стіл, починаючи жадібно запихати до рота щось схоже на пюре. — Не звертай уваги, ми просто дружньо воюємо, ти звикнеш. Смачного!

Невпевнено хитнувши головою, я спробувала розслабитись та приступила до сніданку. Ні, я не чекала чогось надзвичайного, але ця їжа мене просто підкорила. Цікаво, звідки вони все це брали? Так, там не було і десятої частини потрібних вітамінів, але мій шлунок й рецептори просто кричали про добавку. Шкода, що ці зразки були доволі алергенними і їх прибрали з раціону звичайних жителів. Вони були значно смачнішими. 

— Хто сьогодні віднесе їжу Саї? — раптом спитав кухар, лякаюче серйозним голосом. Він ніяково опустив погляд у свою тарілку разом з іншими жителями й за столом запанувала напружена тиша. Ніби щось от-от мало статися. 

— Я піду... — неохоче кинув Солт, повільно ковтаючи каламутну воду. Чоловік раптом став схожим на побите цуценя, яке страшенно не хотіло йти в будку під зливу. Така разюча зміна в його поведінці викликала у мене хвилю жалю. — Все одно треба буде подивитися до її пов’язки.

— Я сходжу з тобою, — вирвалося з мого рота перш, ніж я встигла подумати. — Допоможу тобі перев’язати, якщо треба буде. 

— Добре, — видихнув він, порпаючись ложкою в їжі. 

Швидко доївши свій сніданок, ми попрямували до західної частини будинку. Чорні стіни вселяли в мене дивний затишок і щемливе нагадування про дім. Мабуть, любов до цього кольору передавалася генетично через покоління. Батько часто казав, що на його фоні інші кольори мають більш яскравий вигляд. Ніби-то завдяки ньому можна розгледіти в цьому світі щось світле. Згадка про батька майнула невиплаканим смутком та змусила мене на мить випасти з реальності. Тому я навіть не одразу збагнула, що ми вже прийшли.

Кімната, де ми опинилися, більше нагадувала  лікарняну палату — така ж порожня, стерильна та мертва. І якби не дівчина, яка нерухомо лежала на ліжку, я б нізащо не подумала, що тут взагалі хтось живе.  Колись щасливе  обличчя тепер перетворилося на застиглу залізну маску. Замість прекрасних блакитних очей, які я бачила в досьє зранку, тепер виднілася страшна пов'язка із бинтів. Довге сріблясте волосся сплуталося і повністю втратило свій чарівний блиск під шаром поту. Ніби хтось взяв та витягнув з неї все життя. 

Весь той час, що я сояла за порогом та дивилася, як Солт намагається її вмовити поїсти, щось всередині мене неприємно тягнуло. Дівчина  лежала на цих білих простирадлах анітрохи не живіша за подушку під її головою та навідріз відмовлялася їсти. І все закінчилося тим, що він зломлено поклав тацю з їжею на тумбочку й ледь стримуючи себе вийшов з палати, щільно закриваючи за собою двері. 

— Що з нею трапилося…? —  пошепки спитала я, коли ми нарешті віддалилися від палати на досить безпечну відстань.

— Пам'ятаєш, я казав, що нещодавно був обвал…?  — глухо почав чоловік, монотонно крокуючи дерев'яною підлогою. — Сая стояла біля апаратури, коли це сталося. Одна з балок впала і спричинила вибух.  Коли я витяг її з-під палаючих уламків... її обличчя вкривали опіки. Вона майже нічого не бачить зараз і нікуди не виходить з тієї палати.  

— Їй настільки сильно дісталося…?  — у моїй голові відразу ж пронеслися страшні фото з підручників з медицини, зі стадіями та видами подібних ран. — Якщо зачепило лише верхній шар шкіри, вона відновиться. Потрібно лише капати антибіотики і забрати її від світла.