Розділ №18. Людина якій можна довіряти

Я дивилася крізь скло магкара, як за нами зачинялися ворота другого купола та зникало минуле. Хоча ніч приховала від звичайних людей багато дрібних деталей, кібернетичні очі дозволяли мені розглянути товстий шар смогу в тьмяному світлі згасаючого купола. Він виходив із труб, вбудованих біля стін, і опускався додолу. Смішно, але за стільки років ми досі не змогли повністю відмовитись від усіх шкідливих виробництв, що забруднюють повітря. Замість того, щоб знайти спосіб мінімізувати шкоду, Конгрес вирішив просто помістити нас у величезний акваріум. Ось чимзавжди  був купол — великою недовговічною кулею, здатною на короткий термін захистити людей від ультрафіолетового випромінювання, кислотних дощів, отруєного повітря та води. Але насправді  всі ці системи очищення, фільтрації та переробки лише повільно погіршували стан природи та вбивали наш імунітет. Живучи в тепличних умовах, наш організм не був готовим до того, що одного дня захист зникне.

Дивлячись, як неонові вогні зникають, я чітко усвідомила, що одного дня купол трісне, і громадяни полюсів залишаться беззахисними. Мільйони чужорідних бактерій заповнять вулиці та  будинки, а їх організм просто не зможе їм протистояти, бо знання зачинили у головах купки людей, котрі не дуже то й знають, що з цим робити. Навіть гірше… Вони знатимуть лише те, що їм робити в своїй галузі, а не в загальному. І варто одному з цих шматочків померти, як знання будуть назавжди втраченими. Так само, як втратились знання мого батька. Світ звалиться на їхні голови разом із триплексом так само, як звалився на мене зовсім недавно.

Розглядаючи безпросвітні джунглі у вікні, мені ставало дедалі більше моторошно. Все, що хоч якось заспокоювало — татуювання на зап'ясті, яке мені залишив на згадку про себе Хевен. Торкаючись його пальцями, я згадувала його, батька та маму. Дивно, але я нарешті почала її розуміти. Знання дозволяли мені  бачити катастрофу, яка наближалася настільки чітко, що це дійсно зводило мене з розуму. Ніби я мала стовідсотковий зір і жила серед напівсліпих людей, які не бачили нічого далі свого носа. 

— На вихід, — почувся голос ловця, котрий приїхав забрати мене в Дарксоул. Я не бачила раніше, втім і не дивно. Людей усередині полюсів мешкало багато, і всіх знати було неможливо. — Тут нещодавно пройшов дощ, обережно.

— Дякую, — подякувала я, обережно вибираючись назовні.

Підказка ловця була доречною. Ступати по мокрій землі виявилося дуже незручно. Підошва раз у раз з'їжджала, змушуючи крокувати повільніше, дірявлячи кожен клаптик суші під ногами. Черевики грузли в болоті, до підошв прилипли шматки землі впереміш із травою. Пересування нагадувало швидше якесь тренування, ніж шлях до нового будинку, і деякий час мені навіть не вдавалося відірвати погляд від бруду. Але коли я нарешті зробила це, то побачила, як над модульними будиночками здіймалося сонце. Величезні багряні смуги забарвлювали небо і складалося враження, що простір над головою палав у вогні. 

 Дарксоул вражав своєю незвичністю ще більше. Це був  великий будинок, який оточували десятки жилих боксів. Десь збоку виднілися шахти в оточенні лісу, крізь який пробивалися перші промені. Саме це змусило мене подивитися на реальний світ з іншого боку. Вражаюче, але це був перший раз, коли я змогла його побачити у повній красі: жодних рамок, скла та фільтрів. Вологе повітря, насичене озоном. 

— Ходімо, — перебив зачаровуючий момент містер Солт, — ще встигнеш надивитись на все це. А от познайомитися з місцевими краще зараз. Містер Айл і попросив приглянути за тобою. Не знаю, чим ти заслужила його повагу, алесподіваюся, що ти того варта. Моя допомога закінчиться на розповіді про мешканців та відповіді на всі твої запитання. Якщо надумаєш комусь нашкодити, двері крематорію завжди відкриті. 

— Я не буду створювати неприємностей.

— Дуже на це сподіваюся, — посміхнувся Солт, заходячи в невелику кімнату. Перебравши завали паперів, він дістав планшет та жестом запросили ознайомитися з відкритим документом. — У тебе півгодини переглянути особові справи тих, хто живе в домі. Ти житимеш з ними, тому рекомендую уважно читати. З іншими познайомишся пізніше. 

— Дякую тобі,  — ледь хитнула головою, проводячи пальцем по екрані. Смішно, але про мене там також була інформація. Навіть зображення додали з часів, коли я стала працювати в Соулпейні. 

— Це правда, що ти вартова? — спитав чоловік, плюхнувшись навпроти мене в крісло. — Ні, я, звичайно, читав уе це, але реальність далеко не завжди сходиться з тим, що тут пишуть. Тож мені цікаво, що з цього правда? Ти дійсно розробляла заборонені препарати вдома і вбила ними батька? А потім ще й притягнула заборонену літературу? 

—  Я не розробляла їх. Я просто намагалася врятувати батька, — холодніше відрізала. —  Але він все одно помер…

— Як іронічно… Головний біоінженер другого полюсу помер від хвороби… — ледь скривився він та став спопеляти поглядом стелю.  — Життя божевільна штука, ти так не гадаєш? Зрештою, помирають що здорові громадяни, що хворі. 

Мабуть, було щось промовисте в моєму погляді, бо Солт вийшов на кілька хвилин у своїх справах та дозволив мені наодинці зайнятися чимось корисним та переглянути інформацію про місцевих. Виходило, що у Дарксоулі наразі проживало багацько людей. Більшість з них були хворі: серце, соціальні розлади, вади рухового апарату. Були й ті, що подібно до мене, не вписувалися в систему: художник, музикантка та механік, який бозна чим не догодив Конгресу. 

— Можна питання…? — спитав Соул, вириваючи мене з думок. Я навіть не помітила, як він повернувся. — Якщо твій батько був лікарем, ти б мала щось перейняти в нього?

— Хочеш знову пожартувати про лікаря, який не зміг себе вилікувати…? — грубіше, ніж варто було б, запитала в нього. — Я не в настрої для подібних жартів.

— Це був не жарт, — заперечив він, сідаючи назад на свої крісло. — Скоріше вже — сумна констатація факту. В Дарксоулі немає жодної людини, яка б зневажала лікарів.