Розділ №17. Божевільна

Коли важкі двері нарешті зачинилися за маленькою Хоуп, кімнату заповнила хвороблива тиша. Містер Айл майже не ворушився, сидячи на своєму стільці. Опустивши плечі вниз та ледь згорбившись, він виглядав смертельно втомленим. Ніби ці пів години витягнули  з нього останні сили.  Ось що робили з нами близькі люди? Змушували посміхатися крізь сльози, жертвувати останніми крихтами власних інтересів та йти на божевільні, смертельні вчинки?  Скільки всього протизаконного скоїв цей чоловік лише для того, щоб його донька  узагалі змогла дожити до свого віку? Скільки заборонених книг він потайки прочитав, щоб вивчити професію лікаря на такому неймовірному рівні? 

Я дивилася на його застиглу постать, й прагнула підійти щоб втішити, але рана на животі озвалася гострим спалахом та вберегла мене від необдуманих вчинків. Після того як Хоуп пішла,  в кабінеті відразу ж стало порожньо й холодно, наче разом із нею звідси забрали все світло. Мені було до щему в грудях шкода, що я бачила її вперше й, найімовірніше, востаннє у житті. В якомусь іншому, кращому світі ми б обов'язково стали з нею гарними подругами.

— Нестерпна малеча… — прошепотів він собі під ніс, потираючи скроні. 

— Вона чудова, Хевене, — ледь чутно прошепотіла я, порушуючи тишу. Він повільно повернув до мене голову, і я побачила, як у глибині його темних очей на мить блиснула невисловлена вдячність, перемішана з глибоким болем. 

— Вона занадто швидко дорослішає в цьому світі, Сейв, — його голос звузився до сиплого шепоту.  — Так само швидко, як і ти.

— Ти боїшся, що… вона буде такою ж як я? — тільки й мовила, сідаючи на ліжко перед ним. Туди, де ще нещодавно сиділа Хоуп. Наші коліна ледь торкнулися один одного й від цього простого дотику, у моїх грудях розлилося нестерпне тепло. Захотілося стиснути його руку й забути про все це божевілля  хоча б на хвилину, але час невблаганно стікав  і я розуміла, що це не мало сенсу. — Вона не стане такою, Хевене… Вона значно розумніша за мене…

— Я боюсь, що не зможу її врятувати. Цей світ котиться до біса, а я нічорта не можу з цим вдіяти,  — продовжував він. — Так само, як не можу врятувати тебе від Дарксоула. 

— Ти не винен.

— Ти їдеш туди через мій необдуманий вчинок, — нервово вичавив він з себе, перш ніж вдихнути побільше повітря та здійнятися з місця. В процедурній почулися тихі кроки й писк від заблокованих дверей. — Варто було тоді зачинити двері. Але я так злякався, що той ловець з тобою щось скоїв, що навіть не подумав про це. 

— Ти не винен, Хевене, — знову повторила одне й те ж саме. В кімнаті знову почулися кроки, віддаючись ледь помітною луною. Чоловік глибоко зітхнув, підходячи знову впритул до ліжка. Його рука застигла в повітрі,  ніби він хотів торкнутися мого волосся, але вчасно зупинив себе.

— Тоді чому я відчуваю себе винним…?  — кинув він у повітря та знову сів навпроти мене. Грозові очі продовжувати торкатися мене уважним поглядом так, ніби він прагнув запам’ятати кожну детально. 

— Тому що ти хочеш врятувати всіх. Як і кожен пристойний лікар із комплексом бога, коли бачить перед собою когось важливого, — відповіла йому, глибоко вдихаючи та розглядаючи тіні під його грозовими очима. — Але ти не можеш врятувати всіх, Хевене. Тому перестань вимагати від себе неможливого і краще подумай про те, що ти можеш зробити. 

— У тому то й справа, Сейв. Я не знаю, що можу зробити. До вашого відбуття залишилось не так вже й багато часу, щоб можна було щось змінити… — чоловік стомлено розтер долоні та перевів погляд на кишеню в своєму халаті, з якої виступав інкер. 

Я мало не забула про клеймо божевільного, яке ставили на заміну чипу, щоб кожен знав, що я з’їхала з глузду. Але якщо його все одно мав хтось нанести, то Хевен був не найгіршою кандидатурою. Тому я ледь смикнула краєм губ та нахилилася до нього ближче з простягнутою рукою. Міцні пальці повільно опустилися поверх та стиснули мою долоню, викликаючи дивакувате бажання не відпускати його. Хевен мовчки дістав з кишені металевий стилус та схилився над моїм зап’ястям, не наважуючись почати. Зрештою, він ще раз глибоко вдихнув та почав наносити магнітні чорнила. Металевий кінчик інкера торкнувся шкіри на зап'ясті, і я мимоволі здригнулася від холоду та легкого укусу голки. Хевен завмер, заспокійливо торкаючись шкіри довкола, щоб мені не було боляче. У напівтемряві кабінету чулося  як за стіною ледь помітно гуде вентиляція, відраховуючи останні хвилини нашого відносного спокою..

— Тобі не обов'язково бути обережним, — тихо мовила, намагаючись підбадьорити його, хоча серце шалено калатало в грудях. — Ти все одно не зробиш це приємнішим.

— Не зроблю, — погодився він, не підводячи голови. М'язи на його шиї ледь напружились, поки він повільно виводив літери. — Але принаймні спробую зробити це обережно і красиво. 

Тонка голка інкера знову пробила верхній шар епідермісу та вводячи під шкіру стійкий пігмент. Гострий біль знову прошив руку, змушуючи пальці рефлекторно смикнутися, але Хевен продовжував їх міцно тримати, не дозволяючи мені зіпсувати жодної лінії. Його рухи, попри внутрішні коливання, були бездоганно точними.

“INSANE” — божевільна. Ось, ким я була від народження…? Ось, ким я стала…?

Кожен штрих випалював частину мого минулого. Чорнило піднімалося з-під голки, окреслюючи рівні, суворі літери — тавро безумства, клеймо тих, хто не вписався в ідеальну матрицю системи. Я дивилася на його зосереджене обличчя, на щільно стиснуті губи й намагалася думати не про біль, а про те, як близько він зараз перебуває. Його тепло проникало крізь моє заціпеніння, даруючи дивне, майже абсурдне почуття безпеки в мить, коли весь мій світ руйнувався.

Коли прилад нарешті затих, у кімнаті знову запанувала хвороблива тиша. Хевен відклав металевий стилус на край ліжка. На моєму зап’ясті виднілися шість вишуканих літер, які він пропалював поглядом.  Його грозові очі потемніли від невимовного смутку й провини, яка, здавалося, живцем виїдала його зсередини. Хевен повільно підніс моє зранене зап'ястя до свого обличчя. Його подих обпік запалену шкіру, а наступної миті він ледь відчутно притиснувся губами до свіжого напису. Але перш ніж я встигла бодай щось сказати, він різко відпустив мою руку, ніби злякавшись власної слабкості, і підвівся.