Розділ №16. Людина якій можна довіряти

Чому після чогось приємного завжди відбувалося те, що змушувало пошкодувати про скоєне? Єдиний прояв людяності Хевена зміг вбити в мені будь-яку надію на добрий кінець та пошкодувати про те, що я дозволила йому це зробити. Так, я могла б промовчати. Могла нічого не робити чи звинуватити його в домаганнях, але жорстока правда полягала в тому, що я вже була приречена, а вдома на нього чекала маленька донька, яка просто не змогла б вижити без батька. В цьому світі, в нього було значно більше причин жити, ніж у мене. 

Лежачи на холодному, майже крижаному матраці у своїй колишній камері, я раділа тільки тому, що Флем дійсно мене ненавиділа. Це було настільки сильне й сліпе почуття, що вона навіть повірила в мою незграбну брехню — ніби це я притягнула його в свої обійми, коли він намагався допомогти мені здійнятися. А, можливо, їй було вигідніше повірити в неї ніж втратити одного з кількох лікарів, які залишились на весь другий купол. 

Чи шкодувала я про цю вигадку,  насолоджуючись усім спектром ниючого, гарячого болю, що пульсував у рані? Ні. Можливо, якби Найт тоді не підлікував мене своїми дотиками, я б і пошкодувала, а так... Біль зробив мене  жорстокішою та агресивнішою. Він змушував мене чіплятися за життя та менше скглити про безвихідь. І там, куди я збиралася вирушити вночі, ця жорстокість мала мені знадобитися. З того що розповідав мені батько про Дарксоул — це було жахливе місце, котре не пробачало слабкості. 

Увечері замість лежання в палаті та одужання,  мене відправили мити підлогу. Адже Флем чудово знала, що з моїми ушкодженнями кожен зайвий крок був катуванням. Мабуть, вона щиро мріяла про те, що мої шви розійдуться, і я стічу кров'ю десь неподалік від крематорію, щоб санітарам не довелося далеко нести моє обм'якле тіло. Але це все одно було краще, ніж якби вона відправила Хевена в корпус ловців як божевільного. 

Через годину цієї нестерпної стоячої роботи я й сама почала бажати собі смерті. Свіжа рана на животі пульсувала так сильно, що я була змушена кусати губи до крові, аби не стогнати. Й коли з процедурною кімнатою нарешті було покінчено, я буквально сповзла на підлогу в кутку оглядової, сховавшись за високим ліжком, щоб ніхто випадково мене не помітив. Повертатися в палату не можна було ще, а відпочити деінде мені б ніхто не дозволив з персоналу. 

Стомлене  тіло тремтіло від утоми, поки пальці напружено стискали край брудної ганчірки. Було добре просто притулитися до холодної стіни й на мить згадати минуле життя, коли я приходила до навідати батька. Колись я до божевілля любила це місце, але зараз мені жахливо не вистачало колишнього відчуття повної безпеки. Не вистачало тих виснажливих тренувань і того, минулого Найта, який ні за що у світі не ризикнув би моїм життям. Тільки тепер я по-справжньому усвідомила, що наші стосунки ніколи не будувалися на безпеці. Мені було моторошно від однієї думки, що весь цей час я жила в солодкій ілюзії. Чи ховалася за його вічною маскою занепокоєння бодай крапля поваги до мене? Чи, можливо, він просто хотів створити цю сімейну одиницю лише тому що я була вартовою та донькою Елайва Харта?

— Хоуп, швидко на ліжко! — раптовий знайомий голос вирвав мене з важких думок. Серце миттєво підскочило до горла, коли замок на дверях голосно клацнув. — Посидь спокійно, добре? Я зараз візьму все потрібне.

— Добре, — пролунав тонкий дитячий голос.

Обережно визирнувши зі свого сховища, я помітила маленьку дівчинку років десяти. Коротке сиве волосся повністю прикривало її обличчя, і єдине, що я змогла розгледіти — це пухкі, ображено складені губи. Малеча  спокійно сиділа на каталці, розглядаючи стелю. Одне з її колін було збите до крові, від чого мені аж самій стало не по собі. Але дівчинці, схоже, було байдуже. Вона абсолютно спокійно чухала рану своїми маленькими нігтями, поки Хевен гримів інструментами в сусідній кімнаті.

Хоуп байдуже тепла кров, розмазуючи її по нозі та ще більше викликаючи кровотечу. Через кілька секунд моя витримка остаточно здала, й подолавши біль у животі, я піднялася на ноги та перехопила її руку.

— Не роби так, — тихо зірвалося з моїх губ. Малеча здивовано перевела на мене дорослий погляд та похапцем спробувала опустити штатину, щоб прикрити рану.  Щоб хоч якось згладити цей ніяковий момент, я зробила кілька кроків уперед, відчуваючи, як тремтять коліна, і представилася: — Не треба, бо стане ще гірше. Мене звати Сейв. Я друг твого тата.

— Дуже несподіваний друг, — кинув мені в спину лікар. Він швидко підійшов, розпакував стерильну пов'язку й дістав антисептик. Його пальці діловито й звично торкнулися дитячої ноги, обробляючи рану. — Радий, що з тобою все гаразд. Хоуп, познайомся, це міс Сейв.

— У тебе немає друзів, тату. Кого ти обманюєш?  — дівчинка кумедно надула свої пухкі губи і невдоволено насупилася. — Ти ж нікому не довіряєш. 

— Тебе не обманеш, — ледь посміхнувся він. — Але, люба, Сейв дійсно хороша людина, якій я можу довірити обробити твої поранення. Її тато теж був лікарем. Тому якщо вона каже тобі не дерти шкіру — ти маєш її слухати.

— Вона тобі подобається? — кліпнула дівчинка величезними  очима. — Але ж вона постійно плаче… Ти тільки-но подивись на її червоні очі. Чому ти хочеш щоб вона стала моєю мамою?

— Хоуп! — щиро обурився батько, поки мої брови повільно повзли вгору від такої дитячої безпосередності. Хевен обережно перехопив її за тоненьку щиколотку. — По-перше, вона не буде твоєю мамою. По-друге, вона скоро їде. По-третє, Сейв ніколи не плаче, як і ти. Уявляєш? На неї впав величезний шматок купола, наскрізь пробив живіт, а вона не  розплакалась.

— Правда?! — захоплено вигукнула дитина. Вона вся подалася вперед, розглядаючи мене своїми величезними, блискучими очима, в яких відбивалося неонове світло ламп. — Вона така ж сильна як і я?

— Так, — тепло усміхнувся чоловік, лагідно патлаючи її сиве волосся. — Тому не ображай її більше, добре?

— Добре, татку, —  серйозно промовила Хоуп,   чіпляючись  пальцями за  мою руку й наполегливо смикаючи вниз та змушуючи нахилитися ближче до її обличчя. — Міс Сейв, вам подобається мій тато?