Розділ №15. Твоє життя важливіше

Якщо сон і рятував когось від болю, то не мене. Мій сон прагнув остаточно добити мене голосом Хевена, котрий до самого ранку будив мене, щоб вколоти додаткову дозу знеболювального. Вони не діяли миттєво, тому доводилося вставати раніше, щоб потім не лізти знов на стіни. Можливо тому, черговий раз розплющуючи очі, я не відразу зрозуміла, щоб відбувалося. Велика, груба долоня  з силою опустилася на мої губи, перекриваючи можливість вдихнути повітря та хоч щось сказати. Зверху опустилося масивне тіло, остаточно знерухомлюючи на ліжку та встромляючи  шприц-пістолет під шкіру. Гаряча хвиля болю миттєво розірвала свідомість, змушуючи мої легені стиснутися від жаху. 

Все відбулося настільки швидко, що я тільки те й могла, видати приглушений крик та вигнутися від  розплавленого свинця, який почав огортати моє тіло. І напевно найгіршим у цьому всьому було те, що серед цього всього божевілля почувся шепіт Найта над моїм вухом:

— Тихо, Сейв. Тобі треба потерпіти трохи… — продовжував він своє, поки я спазматично намагалася вдихнути повітря. Але краще не ставало. Мене кидало то в жар, то в холод, а його голос, що намагався заспокоїти, здавався далеким відлунням.  — Тобі стане краще. Просто потерпи ще трішки…

Але терпіти ще довше не виходило. Навколишній простір перетворився на чорний матовий вакуум, усередині якого існував лише  випалюючий біль та гуркіт мого серця. Воно стискалося під ребрами, намагаючись пробити грудну клітку. Всепоглинаючий біль кілька разів вимикав реальність, а коли свідомість поверталася, я благала про те, щоб вона знову згасла. Щоб Найт зупинив це жахіття раз і назавжди. 

Не знаю, скільки тривав цей жах, але в один із моментів, коли я розплющила очі, біль раптово відступив. Він все ще відчувався, але тепер це можна було принаймні терпіти. Я сиділа в обіймах Найта, який міцно обіймав мене позаду. Пальці посиніли від напруги й заніміли. В горлі нестерпно дерло, а все, що я могла зробити — перевести на нього погляд, щоб впевнитись у здоровому глузді. 

— Як ти…? — стурбовано запитав він, помітивши, що я намагаюся підвестися. — Ліки мали допомогти з регенерацією зі цей час. 

— Які ліки? — ледве вчепилася за зміст його слів, намагаючись оговтатися. — Скільки минуло часу?

— Години три, — знизав він плечима, перш ніж торкнутися кінчиками пальців потрісканих губ. Від м’якого дотику щось всередині стрепенулося і я ледь відсмикнула обличчя, щоб не відчувати себе зрадженою. Ігнорування мого запитання розпалювало лють. Що він наробив…? І навіщо…? —  Як почуваєшся?

— Які. Ліки,  — мало не загарчала я,вибираючись з його обіймів. — Чорт би тебе забрав... Вбиваєш, то хоч скажи чим!

— Сейв…?  — з жалем промовив він моє ім’я, ніби це не я зараз могла померти, а він. — Тихіше, нас можуть почути…

— Та невже…? Тоді чим ти думав, коли приходив сюди й колов мені невідомо що?!  — спогади накочували хвилями, піднімаючи агресію до краю. — Не поводь себе так, ніби це я тебе змусила.  Це ти прийшов сюди посеред ночі й проти моєї волі вколов щось! Вкотре! То хто з нас винен? 

— Сейв, послухай мене уважно. Тобі треба їхати звідси, — від його серйозного тону я мимоволі розсміялася, задихаючись від болю під ребрами. Він знову притиснув мене до себе, знерухомлюючи та пропалюючи поглядом. — Флейм все одно відправить тебе у Дарксоул чи піддасть евтаназії. Тому буде  краще, якщо ти відправишся за межі куполу. 

— Кому буде краще…? —  злилася ще більше. Всі його слова здавалися неймовірно жорстокими та образливими. Ніби він бив мене у сонячне сплетіння кожною цією клятою фразою. — Гадаєш можна так просто втекти з чипом в руці? Що за нісенітниця… Кому як не тобі знати, що мене просто вб’ють. І я гадки немаю, чому ти вирішив посприяти цьому. 

— Я люблю тебе, Сейв,  пам’ятаєш? — вперше в житті він обійняв мене настільки ніжно, що в мені на мить здригнулося бажання довіритися йому і розбитися на сотні дрібних шматочків. Бо його слова бути повним самогубством. Його дії зараз були повним самогубством. — Тому все, що я роблю — я роблю заради тебе. Щоб ти була жива. 

— А що ти зробив для цього…?  — почала я, але він перервав мене м'яким поцілунком у лоб. У нічній темряві здавалося, ніби навколо більше не було ні болю, ні проблем. І якби не гучний удар в двері, я б померла від цього відчуття.

Гучна спроба відчинити двері знову повторилася і Найт поспішно встав з ліжка, якраз в той момент коли магнітний замок пискнув і різке світло вдарило по очах. Мить — і на порозі опинився  розлючений Хевен, який стискав в руці універсальну карту-пропуск. Під його очима залягли глибокі тіні паніки та страху, поки він загрозливо наближався до Найта, який спокійно стояв у своїй службовій формі й вдавав ніби нічого не сталося. 

— Ви. Не мали. Права. Бути тут,  — карбував він кожне слово, наступаючи. — Якщо в неї розійдуться шви, і вона помре, ви відповідатимете за це, як за вбивство?  

— Ну що ви, містере Айл, вона цілком здорова, — м’яко  усміхнувся Найт, не відводячи від нього погляду. — Я просто навідувався до хворого, щоб впевнитись у безпеці в Соулпейні, коли двері чомусь зачинилися. Гадаю, варто сказати технікам оглянути їх. Ви даремно турбувалися.

— Ще раз зайдете до мого пацієнта без моєї присутності, і можете забути про лікувальний корпус, — відрізав чоловік, перш ніж заступити мене своїм тілом й додати холодним тоном: — Вам час йти.

— Так, я дійсно затримався вже. Гарної зміни вам, містере Хевене, — мовив Найт, перш ніж вийти з палати так, ніби нічого не сталося. 

Варто йому було піти, як лікар поспіхом повернувся до мене, уважно розглядаючи моє бліде обличчя. Його сильні пальці м’яко схопили моє обличчя розглядаючи губи, які я прикусила до крові після поцілунка Найта. А потім опустилися на чорну сорочку. 

— Зі мною все нормально, правда, — я спробувала відштовхнути його руки, але  моє зап’ястя відразу ж перехопили, й стали пропалювати розлюченим поглядом. 

— Просто дай мені зробити свою роботу. Я зараз не в кращому настрої, — міцні пальці впевнено відпустили мою руку та здійняли краї вгору. — Ти посиніла вся і я бачу крововиливи в очах. Він тебе вдарив?