Розділ №14. Немає ніякого сенсу

Холодна темрява огортала кімнату. Я лежала на ліжку та розглядала тіні, які розтікалися вздовж стелі. Знеболювальне містера Хевена потрохи припиняло свою дію, але я більше не боялася цього, бо він з’являвся кожні три години та вводив нову дозу. Не знаю чим заслужила таку прихильність, але я була йому безмежно вдячна за те, що серед цього місця він був єдиним, хто простягнув мені руку та допоміг. Навіть попри весь його крижаний характер та хірургічну жорстокість, він був все одно добріший зі мною ніж всі ті люди, які траплялися мені до цього.

 Розглядаючи своє спотворене свіжими шрамами тіло я знову і знову поверталася думками до тата. Він завжди був непохитним у своїх переконаннях та  свято вірив у закони, вважаючи їх єдиним бар’єром, який стримував людство від сповзання у прірву хаосу. Для нього не мало значення, чому хтось порушував правила чи якими були наслідки — важливо було лише те, що людина обрала не вірний шлях. Усе своє життя я сліпо дотримувалася цієї догми й навіть не задумувалася про інакший варіант. Але зараз, лежачи з розірваним животом, я вперше засумнівалася у справедливості системи. Хіба зменшити чий біль було ознакою божевілля…? Хіба допомогти комусь, хто страждає — це погано? Хіба…?

— Не спиш? — грубий голос розірвав тишу, вириваючи мене з думок. Містер Хевен вкотре зачинив за собою двері,  витер спітніле чоло і важко сів на сусіднє ліжко, розглядаючи стелю. — Кровотеча ніде не відкрилася?

— Ні, — я на мить затримала подих, перш ніж повернутися до свого рятівника й побачити як він стомлено розтирає довгу шию.. — Дякую за…

— Що з твоїми очима? — чоловік байдуже перебив мене та ледь вирівнявся. Його грозові очі стали зацікавлено пропалювати моє обличчя, поки я намагалася приховати свою розгубленість. 

— Потрібно знову плакати…? — ледь вичавила з себе, згадуючи ту сцену. Мої  повіки заплющились, щоб не бачити прискіпливого погляду яким мене препарували в цей момент. .

— А ти вмієш? — спокійно запитав він. — Твої очі були сухі наче шмат металу, хоча ти навіть знепритомніла від болю. Мене цікавить, хто це з тобою зробив і навіщо.

— Операція з пересадкою пішла шкереберть. Стався якийсь збій, і… — я запнулася, шукаючи слова, щоб описати катастрофу, яка зламала моє життя. — З  того часу фізично не можу плакати. 

— Чому ти мовчала? — Хевен просвердлював мене поглядом, очікуючи відповіді, а я навіть розгубилася. — Я розумію, чому приховали це лікарі, але… Чому мовчала ти?

— А що це змінило б? —  видихнула, відчуваючи, як дія знеболювального поступово зникає та повертає мені можливість відчувати. Погляд зачепився за грубу щетину лікаря, і в пам’яті спалахнув образ батька. Вони були так схожі своєю внутрішньою твердістю та категоричністю. — Це не мало сенсу тоді, і це не має сенсу зараз. Я все одно поза законом. То хіба є різниця, чому?

— Що ж ти накоїла, Сейв? — прошепотів він собі під ніс, підводячись на ноги. У холодному неоновому світлі Хевен був більше схожим на командира, котрий все своє життя муштрував ловців та карав злочинців. Чоловік повільно дістав шприц з кишені, наповнив його ліками і, зробивши укол, притягнув каталку впритул до мого ліжка. — Сьогодні я спатиму поруч, щоб не бігати туди-сююди.  І якщо вже так сталося, що ми тут застрягли з тобою...  Не хочеш розповісти, як ти тут опинилася?

— Інформація за інформацію. Домовилися? — я побачила ледь помітне кивання і наважилася запитати про те, що мучило мене найбільше. — Чому ти мені допомагав? 

— Мені вкрай потрібні знання, що сховані у твоїй голові, — він підвівся, і в напівтемряві його постать здавалася загрозливою. — Так вже сталося, що звичайні лікарі не мають доступу до якихось знань, окрім базових. А мені потрібно те, чого немає в жодному доступному підручнику. 

— Що саме ти шукаєш? Я буду рада, якщо зможу тобі віддячити за все те, що ти для мене зробив, — ані краплі не збрехала йому. Знання — це все, що я колись мала і все, що у мене тепер залишилося. І якщо йому потрібні були саме вони — я залюбки поділюся. — Просто скажи, що саме ти хочеш знати. 

— Мене цікавить вроджена нечутливість до болю, — промовив він, змушуючи мої брови здійнятися від подиву. — Ти щось читала про неї?

— Так, — відповіла я, згадуючи ту жахливу сторінку історії, коли таких людей викреслювали з генофонду. 

— Моя дочка має настільки високий больовий поріг,  що навіть розбиваючи коліна до крові — нічого не помічає, —  Хевен сів на моє ліжко та рефлекторно став перебирати між пальців ручку, ніби думаючи куди мені краще її встромити, якщо видам його таємницю.  — Я витратив багато років, вивчаючи медицину, аби вона просто вижила…Але так і не зміг нічого виправити. Тому мені потрібен хтось, хто знає більше за мене.  

— Хевен… — я зробила глибокий вдих, відчуваючи як по шкірі виступають сироти. — Це невиліковна генетична хвороба… За останні десятки років у архівах була згадка лише про кількох хворих й те, їх описували як божевільних. 

Тиша в палаті стала нестерпною. Мені в голові не вкладалося, як так сталося, що ця хвороба знову опинилася в полюсі. І як так сталося, що ніхто не помітив, як він виховував дитину, яка могла відкусити собі язика або роздерти очі до крові. Невже громадяни настільки звикли, що їх оточуюють здорові люди, що навіть не допустили думки, про хворобу маленької дівчинки яка вічно ранить себе? Навряд чи Хевену вдавалося вберегти її від усіх травм. 

— Ти так і не відповіла, — порушив мовчання Хевен. — Як так сталося, що вартова знань опинилася по іншу сторону законів? Тим паче, донька відомого містера Харта?

— Я… — слова давалися мені з неймовірною важкістю, наче каміння. — Взяла додому кілька заборонених книг з бібліотеки.  І вколола батьку експериментальний препарат, від якого у нього стало серце.

— Навіщо…? 

— Тому що інші препарати не допомагали, — відрізала жорсткіше ніж варто було б. — Гадаю, ти розумієш, як це, коли в цьому світі немає жодних ліків, які можуть вилікувати людину, яку ти любиш понад усе.