Розділ №13. Непоганий навчальний матеріал

 Гострі  імпульси з кожним ударом серця перехоплювали подих. Свідомість хвилями поверталася на кілька хвилин, змушуючи мене стогнати від болю та знову провалюватися в чорну безодню. Здавалося, що ще секунду тому я валялась під уламками, як в наступну мить вже лежала на крижаному операційному столі під сліпучим, бездушним світлом ламп. А ще згодом — в якійсь палаті. Я не знаю скільки часу я так виринала, але зрештою, кожне повернення тривало довше, зір поступово став повертати чіткість, аж поки я не повернулася до тями.  

Міцні пальці швидкими рухами перев’язували моє пошматоване тіло та обробляли рани, доки я намагалася поворухнутися. Зазвичай непроникне обличчя містера Хевена сьогодні видавалося мені зовсім знервованим. Наскільки ж усе погано, якщо його вічна, залізобетонна маска байдужості так легко дала тріщину? Чи, можливо, за цей час сталося ще щось окрім моєї незапланованої смерті?

— Не смикайся. Мені потрібно обробити шви, —  почувся низький голос лікаря, який холоднокровно розправлявся із зашитими ранами. Мабуть, від його проникливого погляду не сховалися мої панічні спроби перевірити наявність кінцівок. — Можеш говорити?

— Так... — ледве чутно видушила я крізь спечені, пересохлі губи.

— Тоді краще  помовчи, — різко обірвав він, відкидаючи вбік черговий клапоть закривавленої тканини. Його яскраві сіро-сині очі на секунду застигли, пильно вдивляючись у моє обличчя, наче він намагався силою вбити в мою голову важливу думку. — У твоїх інтересах зараз заплющити очі й заснути, а коли прокинешся — плакати. Я ввів тобі вже другу дозу знеболювального, щоб ти не померла від больового шоку. Ти розумієш про що я?

— Розумію, — видихнула, кусаючи губи мало не до крові. За законами дозволялося ввести лише одну дозу на день. І він це знав. Питання лише в тому, навіщо йому були мої сльози. — Я не вмію плакати, але я зроблю все, що скажеш.

— За кілька годин дія препарату закінчиться. Біль у твоєму пошматованому животі повернеться з новою силою, і ти навчишся це робити. Хочеш ти того чи ні. А якщо вдаватимеш із себе всесильну — я просто не вколю тобі ще одну дозу та  буду діяти в межах закону, — зауважив він, на мить зупиняючи погляд на моєму обличчі. —  Ти цього хочеш?

— Я дійсно... — запнулася. Кожне слово давалося мені з неймовірними зусиллями. Думки плуталися, розсипалися. — Не...

— Замовкни! — майже прошипів лікар, напружено прислухаючись.

З коридору донеслися важкі, квапливі кроки. Я миттєво заплющила очі, з усіх сил намагаючись удати непритомну, аби тільки не підставити єдину людину, яка зараз ризикувала заради мене всім, що мала. Зрештою, він мав повне право кинути мене там,  під уламками скла, і навіть не дивитися в мій бік. Громадян, яких визнали божевільними, здебільшо не лікували, оскільки це було зайвими витратами ресурсів. Мені добряче пощастило, якщо це можна було так назвати.

— Як вона? — запитав до болю знайомий голос. — Досі без тями?

— Так, — спокійно збрехав лікар, навіть не повернувши голови. Чужі пальці в рукавичках продовжували швидко й безжально дезінфікувати мої рвані рани, намагаючись закінчити процедуру якомога швидше. — І я наполегливо не рекомендую її чіпати. Дія знеболювального майже скінчилася й коли вона отямиться їй буде невимовно боляче. Тому краще ідіть  на свій  плановий обхід, Найте. Ваша присутність тут нічого не змінить і нічим не допоможе.

— Добре... — безпорадно прошепотів той, хто обіцяв мене захищати що б не сталося. — Дякую вам.

М’які кроки розчинилися в гнітючій тиші Соулпейну і я нарешті наважилася розплющила очі, спустошено дивлячись вслід. Містер Хевен так само похмуро продовжував свою медичну розправу над моїм тілом, обробляючи глибокі порізи на шиї. На коротку мить наші погляди перетнулися, і мені стало до нудоти боляче. Ніби зараз ці руки повернули мене в мій дім, де ще нещодавно я розмовляла з Найтом. Я не була дурною та чудово розуміла, чому він так поводився, але мій розум продовжував підкидати спогади та порожні обіцянки бути поруч. Наше "разом" закінчилося занадто швидко.

Різкий звук повернув мене до реальності. Містер Хевен поклав ножиці в металевий футляр та на мить затримав свій погляд на моєму обличчі. Байдужі синьо-чорні очі зараз були переповнені таким розчаруванням, що всередині мене щось зрадницьки стиснулося. Точнісінько так колись дивився на мене батько, коли викидав із дому останні мамині речі, а я просила його залишити хоч щось на згадку.

— Схоже, я даремно витратив на тебе зайві ампули, — спокійно вимовив він, перш ніж смикнути куточком губ та вийти з палати. А я так і продовжувала дивитися на зачинені двері, шукаючи хоч якісь виправдання. Але їх не було.

Людям завжди було чхати на причини. І Хевен не був винятком. Тільки чомусь ці слова ранили мене сильніше, ніж слова Найта. “Біль” — ось, що я відчувала, знову й знову прокручуючи його слова на повторі та оглядаючи своє тіло.  Обережно торкаючись пальцями власної шкіри, я відчувала печіння  у м'язах — наче мене довгі години поспіль нещадно гамселили кулаками. Єдине місце, яке зараз не гуділо — це живіт, де тепер виднілися свіжі медичні шви. Я гадки не мала, як саме примудрилася так жахливо продірявити себе, але була рада, що цей  чоловік вирішив наді мною змилостивитись. Зазвичай за такі поранення у нашому секторі ніхто навіть не брався — у пересічних лікарів просто не було відповідного досвіду, а без особливого розпорядження ніхто б мене не повіз лікувати в інший полюс. Тим паче божевільною. 

Чорні стіни палати підсилювали нудоту. Я завжди ненавиділа лікарні. Від них віяло абсолютною безвихіддю. Й поки в одних палатах народжувалося життя,  в інших воно закінчувало своє існування. Безглуздий кругообіг розпачу та людського болю, який переплітався словами Хевена та Найта в моїй голові та виливався червоговою порцією божевілля. Але як виявилося, це було не найгіршим.  Через деякий час рятівна дія ліків  почала слабшати, і з кожною хвилиною терпіти все  це ставало  нестерпно. Варто було мені вдихнути повітря, як шви на животі стало розбирати, ніби вони в цю саму мить розходились. Кожен рух супроводжувався гудінням, яке пробирало до нутра. І з часом біль  накрив мене настільки, що я могла лише в судомах стискати  краї рани та скиглити від  безсилля. Я подумки просила Найта допомогти мені. Просила прийти та обійняти, але... Замість його голоса почувся голос Флейм.