Розділ №12. Краплі доща

Ранок настав непомітно. Сонячне світло насилу пробивалося крізь скло, огортаючи простір в сутінки. Прокидатися в чиїхось обіймах було для мене новим досвідом. Плече Інка відчувалося куди твердішим за будь-яку з моїх колишніх подушок, зате воно мало живий, природний підігрів. Обережно, намагаючись не порушити його сон, я підвелася з ліжка та сунулася до виходу. На масивних залізних дверях камери вже білів свіжий аркуш із жорстким розпорядком дня: сніданок, медпункт, примусове прибирання міста та вивіз сміття за межі захисного купола.

Поки ми працювали — нас годували. Це було цілком логічно й на перший погляд усе здавалося правильним, але я, на відміну від інших, добре знала, що насправді відбувалося з тими, хто вирішував переступити межу. І знала, як саме їх потім контролювали. Від усвідомлення того, що моє життя відтепер залежатиме від чиїхось пальців, занесених над кнопкою пульта, по шкірі пробігав мороз. Мені зовсім не хотілося бути заживо підсмаженою електричним імпульсом лише тому, що система зафіксує секундне запізнення.

Поки думки заповнювали ці моторошні картинки, я спробувала привести себе до ладу в крихітній, залізобетонній вбиральні, а потім повернулася до камери. Мій співкамерник уже снідав, швидко поглинаючи поживний раціон. Я дивилася на нього і впізнавала в його рисах себе ще кілька днів тому — така ж спокійна, впевнена у завтрашньому дні. Інк виглядав... вільним? Наскільки це взагалі було можливо в наших реаліях. Він не мав жодного уявлення про те, що чекало на нас далі, наскільки це було небезпечно і чим загрожувало. Це була прекрасна мрійлива наївність, позбавлена краплі хвилювання. Так, він провів тут уже кілька днів, але, мабуть, вірити в те, що гірше вже не буде йому було значно простіше. 

Варто було мені проковтнути свою порцію, як залізна засувка на дверях важко клацнула й за нами прийшов Найт. Його обов'язком було відвести нас до медичного кабінету для обов'язкового вживлення мікрочіпа, який мав послати смертоносний розряд. І мені вартувало добрячих зусильне зводити очей з підлоги. Всю дорогу до Соулпейну я гостро відчувала на собі сповнений німого жалю погляд друга дитинства і водночас  спокійну посмішку Інка. Вони були настільки різними, що мені хотілося буквально роздерти себе навпіл. Один роздирав себе від суперечливих почуттів до мене, а інший тримав свої почуття настільки глибоко, щоб ніхто про них не здогадався. 

Повівши нас через кілька похмурих сходових майданчиків, Найт зрештою  штовхнув двері процедурної та сказав нам сіти. 

— Мене звуть містер Хевен, — байдуже промовив низьким голосом чоловік  років на десять старший за мене. Він швидко  дістав медичний пістолет для ін'єкцій і, заправляючи його картриджем, продовжив читати свою суху лекцію: — Зараз я вживлю у ваші зап'ястя чіп контролю, за допомогою якого служба безпеки зможе відстежувати ваші координати та життєві показники. Процедура дуже неприємна й болюча, але вам доведеться потерпіти.

Кілька секунд і нас з Інком зафіксували ременями на кріслі, щоб ми не смикнулися під час процедури. Несподівано дбайливі пальці обережно стиснули мою руку і товста залізна голка повільно встромилася під шкіру, викликаючи нестерпний біль. Напевно, якби не фіксатори, я б точно відсмикнула передпліччя та заплакала. А так… Лише дивилася сухими очима, як лікар ледь помітно потирає шкіру поруч, аби не було настільки боляче.

— Чіп перебуватиме у вашому тілі найближчі чотири дні, — продовжував лікар, закінчуючи маніпуляцію. — Після закінчення терміну він самостійно розчиниться на безпечні органічні компоненти та залізо.

Варто було голці нарешті залишити моє тіло, я як полегшено видихнула й відкинулася на спинку крісла. Ремені плавно розімкнулия і я притиснула кінцівку до грудей, намагаючись перевести подих. Але варто було мені ковзнути поглядом трохи далі, як я наткнулася на містера Хевена. Його дивні грозові зіниці роздивлялися мене так, ніби перед ним була невиліковно хвора, котру хотілося препарувати в наукових цілях.

— Якщо ви порушите правила повторно, — тихіше додав він, помітивши мій подив, — вас негайно відправлять у Дарксоул, набивши магнітним чорнилом тавро безумства. Це все передбачено законом, тому я ніячим не зможу вам допомогти. Знеболювальні препарати також не передбачені. Тому вибачте.

Поки я намагалася прийти до тями й зупинити тремтіння, доктор Хевен підійшов до Інка. Мій співкамерник виявився абсолютно не готовим до такого болю. Щойно голка торкнулася його шкіри, він сіпнувся та почав запекло тягнути руку на себе. Його яскраві блакитні очі миттєво наповнилися гарячою вологою. Найту разом із лікарем довелося навалитися на нього всією вагою, щоб утримати нещасного на місці й завершити процедуру.

Варто було цим катуванням закінчитись, як нас поспіхом вивели в коридор і видали індивідуальні картки разом із робочою формою.

— Якщо ви не з'явитеся в призначений термін на свої об'єкти — чіп увімкнеться, і вам буде дуже боляче. Тікати не раджу, не вийде. Якщо не впораєтеся з нормою роботи — залишитеся без обіду, — сухо мовив Найт, всунув нам у руки електронні картки й пішов назад у стіни Соулпейну, залишаючи нас на сходинках. 

— Як ти? — тихо запитав Інк, обережно заколисуючи поранену руку, наче дитину. Його голос усе був прихриплим. — Це було... просто жахливо. Я думав, що рознесу там усе…

— Терпимо, — відповіла я, намагаючись спокійно читати назначення на роботу. Хоч як це було дивно і жорстоко, але першим пунктом у моїй картці значилося прибирання сміття у будівлі, яку я ще зовсім нещодавно вважала своїм рідним домом. Ніби хтось навмисно познущався.  — А ти як? 

— Не знаю… Але зараз я відчуваю себе вільним, — попри біль, його обличчя знову осяяла та сама ледь помітна  посмішка. — Принаймні я не сиджу в чотирьох стінах камери і можливо навіть зможу побачити сестру. 

— Гадаєш, все настільки добре складеться? 

— Не знаю. Але мені хочеться вірити в краще, — знизав він плечима, розглядаючи своє призначення. — Мені треба йти в інше місце. Будь обережна, добре? Нам не потрібні нові проблеми.