Розділ №11. У мене немає серця

Холод. Все, що я відчувала, розтуливши повіки  — пронизливий холод, від якого не можна було втекти. Він закутував мене, подібно до найколючішої ковдри у світі, змушуючи тремтіти. Декілька хвилин я розсіяно намагаюсь зрозуміти де я, перш ніж мій погляд зачіплюється за силует по той бік кімнати  й моя пам’ять підкидує мені події, які відбувалися за останні дні. 

— …прокинулася…? Як ти? — тихо спитав мій співкамерник.

— Холодно, — помітивши на ногах тонку ковдру, я ні краплі не роздумуючи загорнулася в неї, щоб зігрітися. — Тут завжди так…?

— Іноді ще гірше... — він підтягнув до грудей коліна й поправив тканину, що з'їхала вниз. — Чому ти тут?

— Тому що порушила закон…? — відповіла очевидне, потираючи промерзлі пальці. 

—  Не думав, що вартові знань можуть порушувати його. Мені здавалося, що ви самі самі їх написали свого часу, — роздумував він, не відриваючи погляд від вікна, яке відкривало вигляд на купол по той бік. — Нісенітниця якась…

—  З чого ти взяв, що я вартова…? — тільки й зірвалося з моїх губ.

— Це очевидно…  Сиве волосся, срібні очі, відсутність емоцій, навіть коли погано, — спокійним тоном перераховував чоловік, розвалившись на ліжку. — Я близько години заколисував тебе на руках, і за цей час із твоїх вій не зірвалося жодної сльози.  Хоча я впевнений, що тобі хотілося плакати в той момент. Але вони ніби відімкнули у тебе цю функцію. Гадаю, тільки вартові можуть бути настільки… “Правильними”.

— Так, відімкнули. Я не вмію плакати, — після його промови це вперше було сказано без жодного жалю. На якусь мить я згадала, як дбайливо він стискав мене в своїх обіймах й намагався допомогти. Варто було віддати йому належне — як для хворого, він був доволі турботливим… — Дякую за... 

— Так складно сказати єдине слово…? — стомлений тон, що зривався з пухких, потрісканих губ, ніяк не в’язався з тим диким блакитним кольором очей, який я бачила навіть крізь темряву. — Я не знаю який бовдур придумав ці кляті закони, але торкатися інших людей не так вже й погано. В цьому немає нічого соромного. 

— Я не це хотіла сказати... — видихнула, чудово розуміючи, що й сама потребувала тих обіймів. — Дякую за те, що допоміг. Дійсно, дякую.

— Нема за що, — він ніби замислився на мить, а потім сів ближче та простягнув шорстку прохолодну руку. В іншому житті я б не наважилася на це, але зараз… Зараз я могла дозволити собі це божевілля, й тому стискаючи чужі пальці, я не відчувала жодної провини. Це було правильно. — Мене звуть Інк.

— А мене — Сейв, — спроба вичавити посмішку закінчилася чужим розкотистим сміхом, що абсолютно збило з пантелику. — Що…?

— Для тої, кого назвали “врятованою” чи “безпечною”  ти занадто в хиткому становищі, — продовжував посміхатися мій співкамерник. Щось в голові перемкнулося і я теж посміхнулася від іронії долі. Інк мав рацію, ім’я дійсно мені не пасувало. — Тобі не дивно?

— Хіба що те, що ти знаєш значення цих слів, — від цієї цієї розмови по моїй шкірі пройшла хвиля морозу, змушуючи стрепенутися. 

— Дуже замерзла? Сьогодні якось особливо холодно, — яскраво-блакитний погляд тужливо уп’явся у вікно. Ще й так, що мені захотілося також побачити те, що він згадував, дивлячись крізь скло. — Якщо хочеш, сідай до мене. Буде трохи тепліше.

— Що…? — ошелешено перепитала. У голові не вкладалося, чому Інк так спокійно сприймав чужі дотики. Невже йому не було страшно? Хоча… чому йому, власне, мало бути страшно? Ми вже були по той бік закону.

— Кажу, якщо хочеш, можеш сідати поруч, я обійму тебе, щоб ти могла трохи зігрітися, — кивнув він, щоб через кілька секунд продовжити: —  Втім, якщо для тебе це занадто — можеш мерзнути й далі. Я не проти. 

— Мені ніяково, — вичавила з себе правду. — Це занадто дивно відчувається.

— Боїшся, що між нами щось станеться…? — мабуть, мій вигляд сам за себе відповів, бо Інк повільно підвівся і сів поруч, спиною до мене. Від подібних дій серце почало панічно битися за ребрами, поки очі шукали куди втекти. Але тікати не було куди. Чотири чорні стіни і він. — Просто обійми мене зі спини, сама. Я не буду рухатися, якщо тобі так буде спокійніше. 

Масивна спина в  неоновому світлі вуличних ламп виглядала загрозливо. Ніби скеля, яка через свої розміри та абсолютний спокій здавалася ще могутнішою. Цікаво, чи  зможу я колись стати такою ж безстрашною та  сильною як він? Чи зможу я колись прийняти те, що опинилася по той бік…? Мої руки зі страхом торкнулися  кофти, поки в пам’яті поступово воскресали слова Найта. Згадалося, як мені хотілось обійняти його так само і ніколи не відпускати. Здається, це було в іншому житті, яке безповоротно зникло. Разом з людиною, котру я вважала єдиним вірним орієнтиром. Тому через кілька хвилин вагань я наважилася все ж таки обійняти його, ледь притуляючись щокою до широких плечей.

Потонувши у своїх думках, я навіть не помітила, як Інк змінив положення рук і, обхопивши мої зап'ястя, став притягувати ближче. Від несподіванки я ввіткнулася губами прямо в його потилицю, через що чоловік аж здригнувся.

— Ти завжди така крижана…? — сильні пальці не давали відсторонитися, змушуючи серце навіжено битися об ребра. — Розслабся… Просто уяви, що я величезна подушка, яку ти обіймаєш ніччю. 

— Як…?

— Якось. Тут немає ліків. І якщо в тебе буде жар, я не зможу його збити, а тим роботам чхати на нас. Хіба ти не бачила, як той ловець кинув тебе на підлогу загинатись від болю? Єдина людина, якій зараз є до тебе діло — це я. 

— Вибач… Я… просто не звикла до цього, — визнала очевидне та сильніше притиснулася до спини. Він мав рацію. В цьому новому світі у мене не було зовсім нікого. Розраховувати на Найта я не могла. Батько помер. А всі знайомі вважають, що я схиблена божевільна, яка вбила власного тата. — В моєму житті майже не було дотиків. Тому для мене це дико… 

— Дико…? — повторив він за мною. — А що, якби це рятувало людину, яку ти любиш…?