Розділ №11. У мене немає серця

Холод. Все, що я відчувала, розтуливши повіки  — пронизливий холод, від якого не можна було втекти. Він закутував мене, подібно до найколючішої ковдри у світі, змушуючи тремтіти. Декілька хвилин я розсіяно намагалася зрозуміти де я, перш ніж мій погляд зачепився за силует по той бік кімнати  й моя пам’ять підкинула мені події, які відбувалися за останні дні. 

— …прокинулася…? Як ти? — тихо спитав мій співкамерник.

— Холодно, — помітивши на ногах тонку ковдру, я ні краплі не роздумуючи загорнулася в неї, щоб зігрітися. — Тут завжди так…?

— Іноді ще гірше... — він підтягнув до грудей коліна й поправив тканину, що з'їхала вниз. — Чому ти тут?

— Тому що порушила закон…? — відповіла очевидне, потираючи промерзлі пальці. 

—  Не думав, що вартові знань можуть порушувати його. Мені здавалося, що ви самі їх написали свого часу, — роздумував він, не відриваючи погляд від вікна, яке відкривало вигляд на купол по той бік. — Нісенітниця якась…

—  З чого ти взяв, що я вартова…? — тільки й зірвалося з моїх губ.

— Це очевидно…  Сиве волосся, срібні очі, відсутність емоцій, навіть коли погано, — спокійним тоном перераховував чоловік, розвалившись на ліжку. — Я близько години заколисував тебе на руках, і за цей час із твоїх вій не зірвалося жодної сльози.  Хоча я впевнений, що тобі хотілося плакати в той момент. Але вони ніби відімкнули у тебе цю функцію. Гадаю, тільки вартові можуть бути настільки… “Правильними”.

— Так, відімкнули. Я не вмію плакати, — після його промови це вперше було сказано без жодного жалю. На якусь мить я згадала, як дбайливо він стискав мене у своїх обіймах й намагався допомогти. Варто було віддати йому належне — як для хворого, він був доволі турботливим… — Дякую за... 

— Так складно сказати єдине слово…? — стомлений тон, що зривався з пухких, потрісканих губ, ніяк не в’язався з тим диким блакитним кольором очей, який я бачила навіть крізь темряву. — Я не знаю який бовдур придумав ці кляті закони, але торкатися інших людей не так вже й погано. В цьому немає нічого соромного. 

— Я не це хотіла сказати... — видихнула, чудово розуміючи, що й сама потребувала тих обіймів. — Дякую за те, що допоміг. Дійсно, дякую.

— Нема за що, — він ніби замислився на мить, а потім сів ближче та простягнув шорстку прохолодну руку. В іншому житті я б не наважилася на це, але зараз… Зараз я могла дозволити собі це божевілля, й тому стискаючи чужі пальці не відчувала жодної провини. Це було правильно. — Мене звуть Інк.

— А мене — Сейв, — спроба вичавити посмішку закінчилася чужим розкотистим сміхом, що абсолютно збило з пантелику. — Що…?

— Для тої, кого назвали “врятованою” чи “безпечною”  ти занадто в хиткому становищі, — продовжував посміхатися мій співкамерник. Щось в голові перемкнулося і я теж посміхнулася від іронії. Інк мав рацію, ім’я дійсно мені не пасувало. — Тобі не дивно?

— Хіба що те, що ти знаєш значення цих слів, — від цієї розмови по моїй шкірі пройшла хвиля морозу, змушуючи стрепенутися. 

— Дуже замерзла? Сьогодні якось особливо холодно, — яскраво-блакитний погляд тужливо уп’явся у вікно. Ще й так, що мені захотілося також побачити те, що він згадував, дивлячись крізь скло. — Якщо хочеш, сідай до мене. Буде трохи тепліше.

— Що…? — знервовано перепитала. У голові не вкладалося, чому Інк так спокійно сприймав чужі дотики. Невже йому не було страшно? Хоча… чому йому, власне, мало бути страшно? Ми вже були по той бік закону.

— Кажу, якщо хочеш, можеш сідати поруч, я обійму тебе, щоб ти могла трохи зігрітися, — кивнув він, щоб через кілька секунд продовжити: —  Втім, якщо для тебе це занадто — можеш мерзнути й далі. Я не проти. 

— Мені ніяково, — вичавила з себе правду. — Це занадто дивно відчувається.

— Боїшся, що між нами щось станеться…? — мабуть, мій вигляд сам за себе відповів, бо Інк повільно підвівся та сів поруч, спиною до мене. Від подібних дій серце почало панічно битися за ребрами, поки очі шукали куди втекти. Але тікати не було куди. Чотири чорні стіни та він. — Просто обійми мене зі спини, сама. Я не буду рухатися, якщо тобі так буде спокійніше. 

Масивна спина в  неоновому світлі виглядала загрозливо. Ніби скеля, яка через свої розміри та абсолютний спокій здавалася ще могутнішою. Цікаво, чи  зможу я колись стати такою ж безстрашною та  сильною як він? Чи зможу я колись прийняти те, що опинилася по той бік…? Мої руки зі страхом торкнулися  кофти, поки в пам’яті поступово воскресали слова Найта. Згадалося, як мені хотілось обійняти його так само та ніколи не відпускати. Здається, це було в іншому житті, яке безповоротно зникло. Разом з людиною, котру я вважала єдиним вірним орієнтиром. Тому через кілька хвилин вагань я наважилася все ж таки обійняти його, ледь притуляючись щокою до широких плечей.

Потонувши у своїх думках, я навіть не помітила, як Інк змінив положення рук і, обхопивши мої зап'ястя, став притягувати ближче. Від несподіванки я ввіткнулася губами прямо в його потилицю, через що чоловік аж здригнувся.

— Ти завжди така крижана…? — сильні пальці не давали відсторонитися, змушуючи серце навіжено битися об ребра. — Розслабся… Просто уяви, що я величезна подушка, яку ти обіймаєш ніччю. 

— Як…?

— Якось, — знизав він плечима. —  Тут немає ліків. І якщо в тебе буде жар, я не зможу його збити, а тим роботам чхати на нас. Хіба ти не бачила, як той ловець кинув тебе на підлогу загинатись від болю? Єдина людина, якій зараз є до тебе діло — це я. 

— Вибач… Я… просто не звикла до цього, — визнала очевидне та сильніше притиснулася до спини. Він мав рацію. У цьому новому світі в мене не було зовсім нікого. Розраховувати на Найта я більше  не могла. Батько помер. А всі знайомі вважають, що я схиблена божевільна, яка вбила власного тата. — У моєму житті майже не було дотиків. Тому для мене це дико… 

— Дико…? — повторив він за мною. — А що, якби це рятувало людину, яку ти любиш…?