Розділ №10. Мій особистий крематорій

Реальність поверталася хвилями, які викидали мене на берег свідомості, а потім безжально затягували назад у в’язкий туман. Десь крізь товщу шуму пробиралося клацання підборів по кахлю, шурхіт паперів, скрип дверей. Я не знала, скільки часу минуло відтоді як мене забрали із власного дому й кинули в невеличку кімнату наодинці зі своїми думками. Година? Кілька днів? Одна ніч…?  Час втратив свою лінійність, перетворившись на суцільне місиво з обривків чужих розмов та мого власного, придушеного дихання.

Перед обличчям завмерла чорна стіна. Варто було мені відвести очі, як кімната починала обертатися, загрожуючи розчавити мене своєю вагою, тому я намагалася навіть не рухатися, щоб мене не знудило від власних думок. 

— Міс Харт, ви розумієте чому ви опинилия тут? — голос справа звуки немов через товщу води. Чийсь силует у білому халаті схилився над моїм ліжком.

— Де мій батько…? —  прохрипіла в темряву чужим голосом, але мені ніхто не відповів. Тільки почали задавати інші безглузді запитання на які я теж не збиралася відповідати. Який був у цьому сенс, якщо вони все одно мене не чули та повторювали одне й те ж саме?

Чергова людина в палаті. Чергові уколи якогось заспокійливого, після якого я навіть не могла поворухнутися й просто задихалася. Чергові голоси. Й одне й те ж саме питання, яке я ставила кожному, хто приходив. “Де мій батько?” Але всім було байдуже. Вони просто робили й далі свою справу так, ніби мене тут не існувало. 

— Як вона могла так вчинити зі своїм батьком…? — запитала медсестра в лікарки, ніби зачитувала прогноз погоди на завтра. — Стільки часу минуло, а вона навіть ні разу не заплакала через його смерть. Просто дивиться в стіну, як божевільна й мовчить.

— Вона і є божевільна, Мей. Не шукай логіки. Хворі люди завжди залишаться хворими. Ти не змусиш їх відчувати жаль через скоєне. Тому краще йди за ловцями. нехай її переведуть до них. 

Міс Райд пішла, знову залишаючи мене наодинці з собою. Мені вона ніколи не подобалась. Але зараз, я просто ненавиділа її. Хіба біль вимірюється сльозами…? Хіба якщо я не плачу, то мені не боляче? Хіба…? 

Чим довше я перебувала в цій порожній кімнаті, тим сильніше мій розум здавав свої позиції. Стіни більше не здавалися твердими. Вони розтягувалися та стикалися, розчавлюючи свідомість. В голові на повторі звучали фрази з всіх книг, які я колись читала. Вони  плавали прямо перед моїми очима, світячись тьмяним, брудним неоном. Літери чіплялися одна за одну, перекручувалися, повзли по сірій стіні, наче чорні комахи. Я заплющувала очі, але вони ніби пропікали повіки зсередини, аж поки не замінилися голосом Флейм. 

«...щоб твоя безкінечно могутня рука, знову подих в напрузі тримала...»

Хто написав це? Якщо не мама, то хто? Чому тато зберігав цю збірку? І чому він тримав її в руках разом зі стилусом, коли його знайшла Флейм..?  Невже… він згадав про ту саму “Ейлінг” і ці вірші вона писала йому? Виходить… Тато кохав якусь божевільну…? Тоді… Що сталося з мамою…? Соті питань сипалися на голову.  Рядки вірша стискали мої ребра й здавалося, що під шкірою повзає щось холодне. Щось, що належало моєму роду, але ніколи не належало мені.

— Досить... — прошепотіла я в порожнечу. — Будь ласка, досить.

Але неон не згасав. Він ставав яскравішим, випалюючи залишки здорового глузду. Я задихалася в цьому стерильному вакуумі, де єдиною константою була смерть мого батька, повторена десятками різних, байдужих голосів. Вони всі говорили одне й те саме. Він помер. Ти вбила його. Твоє божевілля вбило його. І я так часто прокручувала це в своїй голові що починала сама вірити в це. 

— Сейв...? — раптом почувся голос із темряви. Я повільно, з неймовірним зусиллям повернулася на бік, долаючи опір власного занімілого тіла, щоб впертися поглядом у Найта. Він стояв біля ліжка, його силует ледь вирізнявся на тлі темної стіни. Обличчя було блідим, а в очах залягла така глибока, непроглядна втома, якої я ніколи раніше в нього не бачила. 

— Що ти тут робиш...? — прохрипіла я.

Кожне слово давалося з боєм, язик майже не слухався. Я спробувала здійнятися з ліжка, спертися на лікті, щоб стати з ним на одному рівні, щоб зрозуміти, чи він справжній, чи це чергове видіння, народжене вколотими ліками. Але ноги зрадницьки підігнулися. М'язи перетворилися на воду, і я безпорадно впала назад на жорсткий матрац, боляче вдарившись плечем. Найт зробив крок уперед, але не протягнув руки, щоб допомогти мені. Він просто дивився зверху вниз, і цей його погляд ранив сильніше, ніж усі слова Флейм разом узяті.

— Де мій батько...? — знову, як заведена інвалідну пластинку, повторила я, заглядаючи йому в очі, шукаючи там бодай краплю заперечення, бодай натяк на те, що все це — жорстока гра. Найт мовчав кілька секунд, які здалися мені вічністю. Його щелепа наче заніміла, а пальці на руках стислися в кулаки.

— Його кремували кілька днів тому... — вичавив він із себе, і цей звук остаточно розірвав мою останню надію. — Навіщо ти зробила це...?

“Навіщо…?” повторила слідом за ним, шукаючи відповіді на запитання. Можливо тому що не бачила іншого рішення…? Можливо тому що хотіла щоб він жив більше ніж хтось із цих людей…? .Можливо…тому що хотіла щоб йому більше не було ніколи боляче…? Яку із цих відповідей він хотів би почути від мене? 

—  Той препарат. В містера Харта стався обширний інфаркт. Оскільки його останні аналізи були хороші, лікарі прийшли до висновку, що це препарат спровокував його, — відповів Найт й підійшов ближче, дістаючи з кишені пістолет для інєкцій. — Тебе визнали божевільною і невдовзі відправлять у Дарксоул. А поки що…мені потрібно вколоти тобі ліки та перевезти до інших хворих…

Щось тонке впивається в моє плече й в очах знову потемніло. Здавалося б, я просто на мить заплющила очі, а коли розплющила, опинилася в іншому місці. Цікаво, усі люди божеволіють так само? Якоїсь миті обіймають своїх рідних, ходять на роботу, читають дозволену літературу, сумлінно виконують свою роботу, а потім моргають і починають робити щось непоправне? В який саме момент почалося моє безумство? Коли я прочитала перший вірш? Коли допомогла батькові? Чи, може, коли я обіймала той чортовий стовп, від якого мене тягла мати? А може, Флейм права, і це справді було закладено у моєму генетичному коді?