Розділ №10. Мій особистий крематорій

Реальність поверталася хвилями, які викидали мене на берег свідомості, а потім безжально затягували назад у в’язкий туман. Десь крізь товщу шуму пробиралося клацання підборів по кахлю, шурхіт паперів, скрип дверей. Я не знала, скільки часу минуло відтоді як мене забрали із власного дому й кинули в невеличку кімнату наодинці зі своїми думками. Година? Кілька днів? Одна ніч…?  Час втратив свою лінійність, перетворившись на суцільне місиво з обривків чужих розмов та мого власного важкого дихання.

Перед обличчям завмерла чорна стіна. Варто було мені відвести очі, як кімната починала обертатися, загрожуючи розчавити мене своєю вагою, тому я намагалася навіть не рухатися, щоб мене не знудило від власних думок. 

— Міс Харт, ви розумієте чому ви опинилися тут? — почувся чийсь голос немов через товщу води. Високий силует у білому халаті схилився над моїм ліжком й став щось занотовувати.

— Де мій батько…? —  прохрипіла в темряву чужим голосом, але мені ніхто не відповів. Тільки почали задавати інші безглузді запитання на які я теж не збиралася відповідати. Який був у цьому сенс, якщо вони все одно мене не чули та повторювали одне й те ж саме?

Один халат змінився іншим. Чергова людина в палаті. Чергові уколи якогось заспокійливого, після якого я навіть не могла поворухнутися й просто задихалася. Чергові голоси. Й одне й те ж саме питання, яке я ставила кожному, хто приходив. “Де мій батько?” Але всім було байдуже. Вони просто робили й далі свою справу так, ніби мене тут не існувало. 

— Як вона могла так вчинити зі своїм батьком…? — запитала медсестра в лікарки, ніби зачитувала прогноз погоди на завтра. — Стільки часу минуло, а вона навіть ні разу не заплакала через його смерть. Просто дивиться в стіну, як божевільна й мовчить.

— Вона і є божевільна, Мей. Не шукай логіки. Хворі люди завжди залишаться хворими. Ти не змусиш їх відчувати жаль через скоєне. Тому краще йди за ловцями. Нехай її переведуть до них. 

Міс Райд пішла, знову залишаючи мене наодинці з собою. Мені вона ніколи не подобалась. Але зараз, я просто ненавиділа її. Хіба біль вимірюється сльозами…? Хіба якщо я не плачу, то мені не боляче? Хіба я не маю права знати, де мій…? 

Чим довше я перебувала в цій порожній кімнаті, тим сильніше мій розум здавав свої позиції. Стіни більше не здавалися твердими. Вони розтягувалися та стискалися, розчавлюючи свідомість. В голові на повторі звучали фрази зі всіх книг, які я колись читала. Вони  плавали прямо перед моїми очима, світячись тьмяним, брудним неоном. Літери чіплялися одна за одну, перекручувалися, повзли по сірій стіні, наче чорні комахи. Я заплющувала очі, але вони ніби пропікали повіки зсередини, аж поки не замінилися голосом Флейм. 

«...щоб твоя безкінечно могутня рука, знову подих в напрузі тримала...»

Хто написав це? Якщо не мама, то хто? Чому тато зберігав цю збірку? І чому він тримав її в руках разом зі стилусом, коли його знайшла Флейм..?  Невже… він згадав про ту саму “Ейлінг” і ці вірші вона писала йому? Виходить… Тато кохав якусь божевільну…? Тоді… Що сталося з мамою…? Сотні питань сипалися на голову.  Рядки вірша стискали мої ребра й здавалося, що під шкірою повзає щось холодне. Щось, що належало моєму роду, але ніколи не належало мені.

— Досить... — прошепотіла я в порожнечу. — Будь ласка, досить.

Але неон не згасав. Він ставав яскравішим, випалюючи залишки здорового глузду. Я задихалася в цьому стерильному вакуумі, де єдиною константою була смерть мого батька, повторена десятками різних, байдужих голосів. Вони всі говорили одне й те саме. “Він помер”. “Ти вбила його”. “Твоє божевілля вбило його”. І я так часто прокручувала це у своїй голові, що починала сама вірити в це. Починала сама звинувачувати себе та захлинатися виною.

— Сейв...? — раптом почувся голос із темряви. Я повільно, з неймовірним зусиллям повернулася на бік, долаючи опір власного занімілого тіла, щоб впертися поглядом у Найта. Його силует ледь вирізнявся на тлі темної стіни. Обличчя було блідим, а в очах залягла така глибока, непроглядна втома, якої я ніколи раніше не бачила. 

— Що ти тут робиш...? — прохрипіла я.

Кожне слово давалося з боєм, язик майже не слухався. Я спробувала здійнятися з ліжка. Спертися на лікті, щоб розгледіти ближче та  зрозуміти, чи був він справжнім, чи це просто чергове видіння, народжене вколотими ліками. Але ноги зрадницьки підігнулися. М'язи перетворилися на воду, і я безпорадно впала назад на жорсткий матрац, боляче вдарившись плечем. Найт зробив крок уперед, але не протягнув руки, щоб допомогти мені. Він просто дивився зверху вниз, і цей його погляд ранив сильніше, ніж усі слова Флейм разом узяті.

— Де мій батько...? — знову, як заведена повторила я, заглядаючи йому в очі та шукаючи там бодай краплю заперечення. Бодай натяк на те, що все це — жорстока гра. Але Найт мовчав. І ці кілька секунд  здавалися мені вічністю. Його щелепа наче заніміла, а пальці на руках стислися в кулаки. — Де він, Найте…?

— Його кремували кілька днів тому... — вичавив він із себе, і цей звук остаточно розірвав мою останню надію. — Навіщо ти зробила це...?

“Навіщо…?”  — повторила слідом за ним, шукаючи відповідь на це запитання. Можливо, тому що не бачила іншого рішення…? Можливо, тому що хотіла, щоб він жив більше ніж хтось із цих людей…? Можливо…тому що хотіла,  щоб йому більше не було ніколи боляче…? Яку із цих відповідей він хотів би почути від мене? 

— В містера Харта стався обширний інфаркт. Оскільки його останні аналізи були хороші, лікарі прийшли до висновку, що його спровокував той препарат який ти йому вколола, — відповів Найт й підійшов ближче, дістаючи з кишені пістолет для ін'єкцій. — Тебе визнали божевільною і невдовзі відправлять у Дарксоул. А поки що…мені потрібно вколоти тобі ліки та перевезти до інших хворих…

Щось тонке впилося в моє плече й в очах відразу ж потемніло. Здавалося б, я просто на мить заплющила очі, а коли розплющила їх, то опинилася зовсім  в іншому місці. Цікаво, усі люди божеволіють так само? Якоїсь миті обіймають своїх рідних, ходять на роботу, сумлінно виконують свої обов’язки, а потім раптово починають робити щось непоправне? В який саме момент почалося моє безумство? Коли я прочитала перший вірш? Коли допомогла батькові? Чи, може, коли я обіймала той чортовий стовп, від якого мене намагалася відірвати мама? А може, Флейм мала рацію, і це справді було закладено у моєму генетичному коді?