Розділ №9. Божевілля в крові

Важка тиша заполонила дім. Я стояла на порозі й намагалася зрозуміти, чому вхідні двері були не заблоковані, як зазвичай.  Пальці все ще горіли від тепла Найта, але це відчуття стрімко вивітрювалося, витіснене липким передчуттям чогось невідворотного. Ніби десь там, на задвірках свідомості, щось кричало на вухо. Варто мені було пересилити себе та пройти трохи далі, заглиблюючись у напівтемряву вітальні, як я вперлася поглядом у високу постать, що сиділа за обіднім столом. Флейм виглядала до нудоти доречною в цьому інтер’єрі. Ніби це не я жила тут стільки років, а вона. Її витончені пальці спокійно, гортали сторінки якоїсь книги, поки я немов вкопана намагалася зрозуміти, що відбувається. 

— Що ти тут робиш...? — прохрипіла їй,  не наважуючись вигнати її з дому відразу ж. Але Флейм ніби й не помітила мого хвилювання.   Вона спокійно дочитала сторінку, заклала її пальцем й повільно повернула голову в мій бік. 

— Чекаю на тебе? — запитала, підводячись з місця. Вона  повільно обійшла стіл, скорочуючи дистанцію між нами, а потім продовжила. — Хоча, ні. Скоріше вже чекаю коли ж ця награна маска ідеальної дівчини трісне на твоєму обличчі. Але, схоже, тобі зовсім не соромно. 

— Мені немає за що відчувати сором, — відрізала. По залі прокотилася хвиля сміху і Флейм з посмішкою повернулася до столу й взяла ту саму книгу, яку тримала раніше. 

— Я чомусь так  думала, Сейв… Ти завжди нагадувала мені її… — Флейм відкрила закладену сторінку й стала читати те, від чого мій подих остаточно перехопило, а ноги мало не підігнулися. 

“...це усе, що мені не давало життя, коли ти повертався до мого дому. 

І своїми губами так легко мовляв, що я стану колись живою, 

Хоча й знав, що так легко не можна прийти, і те мертве в мені врятувати. 

Але ти, як дурний, ліз під ребра мої і продовжував серце стискати. 

Поки я лиш просила кохати. 

...це усе, що мені не давало життя, коли ти повертався до мого дому. 

Коли я, певно в соте, приймала свій страх, попри біль та тягучу втому. 

Але цього було́ надто мало. Хай так. Я дивилась на тебе й чекала, 

Щоб твоя безкінечно могутня рука, знову подих в напрузі тримала,

І дихання моє обірвала. 

...це усе, що мені не давало життя, коли ти повертався до мого дому. 

Потім мовчки торкався долонями ран, викликаючи нові судоми. 

І так знову, і знову, неначе неон, що крізь темряву вічно сяє. 

Стільки років минуло, мій любий Харт, а я все ще тебе пам'ятаю. 

І, можливо, ще трохи кохаю”

Витончені пальці закрили книгу й поклали її назад на стіл. Я все ще дивилася немов божевільна й не розуміла, що відбувається. Моя мама хоч і була божевільною, але вона точно ніколи не писала віршів. Хто завгодно, але не вона. Тоді як так сталося, що цей вірш був присвячений моєму батькові…? Хто його написав…? І як так сталося, що ця збірка опинилася в її руках…?

— Знаєш... Генетика доволі цікава штука. Шанс, що дитина буде точною копією батьків, доволі низька, але... Ніколи не рівна нулю… — знизала вона плечима, перш ніж на мить зупинитися біля вікна та затримати погляд на стелі, наче тільки зараз дійшла цього висновку. Моїм хребтом промайнув холод й затримався на кінчиках пальців. Я відчула, як підкошуються ноги, але через силу  змусила себе стояти рівно.  — На жаль, хвороби передаються з кров’ю. У тому числі й божевілля.

— Про що ти...? — я зробила крок назад, намагаючись знайти опору. — ...де мій батько...? 

— Містер Харт...? — на мить задумалася вона. — Не хвилюйся, він десь на шляху в крематорій, люба. Певно серце стало другий раз, коли побачив ті вірші які ти йому писала. 

Світ навколо мене хитнувся. Стіни вітальні раптом стали надто тонкими, ніби вони теж були зроблені з того загартованого скла, що почало тріскатися під дощем біля Соулпейну. Повітря щезло. Залишився лише вакуум, що здавлював легені.

— Що...? — я ледь чула власні слова. Це було неможливо. Зранку  він ще дихав та стискав мою руку. Він був живий, нехай і виснажений хворобою.

— А хіба ти не цього прагнула, коли колола йому експериментальні ліки...? — Флейм підійшла впритул. — Навряд чи такий поважний біоінженер сам би додумався собі колоти невідомі ліки та ще й писати собі цю гидоту. Я впевнена, що він був дуже розумною людиною й ніколи б не наважився на щось настільки божевільне. На відміну від тебе, Сейв. Я завжди казала, що ти занадто схожа на свою маму. Міс Хейл також здавалася довгий час здоровою, аж поки не зійшла з глузду. Як і ти. 

— Він був живий, коли я йшла… — тільки й зірвалося з губ, поки я не могла зрушити з місця. 

— Дуже мило з твого боку було впевнитись, що він помре наодинці з собою і з твоїм божевіллям, — скривилася вона. Великі очі палали такою ненавистю, що мені не вистачало слів навіть. 

— Де мій тато…? — тільки й могла повторювати, сподіваючись, що вона зараз вдарить мені й скаже, що він в Соулпейні чи на шляху в Дарксоул. Де завгодно, але живий. — Де він…?

— А ти гарно вмієш вдавати. Тільки от сліз не вистачає. Заплачеш для мене? — знову посміхнулася вона, здіймаючи вгору книгу з написом “E&E” татовим почерком. — Не можеш? А от твій батько схоже плакав, коли помирав у своєму кріслі з цією гидотою. Як думаєш, його серце стало від того, що ти вколола йому чи від того, що він знайшов у тебе в кімнаті? 

Десь позаду відчинилися двері й в дім стали заходити ловці. Ті самі, яких я бачила кожен день протягом стількох років. Вони мовчки перехопили мене під лікоть й потягнули в бік виходу, поки я все ще не могла відірвати погляду від книги, яку тримала в руці Флейм. Хотілося плакати. Хотілося кричати. Хотілося зірватися з місця та побігти в його кабінет, щоб побачити, як він сидить за робочим столом. Але я навіть не могла поворухнутися. В очах ходили плями. Повітря не вистачало в легенях. І не було нікого, хто б допоміг мені.