Розділ №8. Більше ніж собі

Вологе повітря пробивалося в легені. Я стояла перед Соулпейном, очікуючи Найта, й дивилася на купол. Десь там, по то сторону, розливалася злива. Потік води стікав вздовж скла, розфарбовуючи  простір кольоровими відблисками від ламп. У просторі почувся приглушений вибух, перш ніж одна з блискавок, проминувши громовідвід, ударила в залізну опору й в повітрі. За роки експлуатації вона, мабуть, потоншала або піддалася корозії, тому що вузол не витримав температури і просто прогнувся під вагою конструкції. Немов у сповільненій зйомці, я дивилася, як перетин йде тріщинами і осідає всередину. Високоміцне загартоване скло злегка вкрилося павутинням, але спеціальна плівка триплексу не дозволила обсипатися. А ось сталь не витримала й зламалася, пропускаючи крізь щілину воду. 

Мить. Дві. Три. Злива пробралася всередині, впускаючи з собою грім та залишаючись на землі калюжею. Й стоячи перед корпусом знань, я відчувала себе тими краплями, що розбивалися об поверхню. Ніби й сама падала на шаленій швидкості вниз і ніяк не могла зупинитися. Мій безпечний і спокійний світ за кілька днів змінився до невпізнаності. Він спотворився, загравши новими флуоресцентними фарбами, які викликали у мене  запаморочення. Занадто насичено. Занадто гучно. Занадто. 

— Сейв? Ходімо, — перебив роздуми спокійний голос Найта, який ніби нічого не сталося смикнув мене за край сорочки й потягнув у бік стоянки.

Смішно, але він прагнув мене врятувати від тієї катастрофи, що відбувалася зараз. Ось тільки правда полягала в тому, що я і сама пішла тріщинами,ніби те  загартоване скло над нашими головами. Так, мої краї через температуру обробки залишалися згладженими, але… я все одно зламалася. Почала йти тріщинами, які неможливо було залатати. 

Всередині магкару виявилося занадто тихо. На якусь секунду мені навіть здалося, що я просто марила. І якби не теплий голос Найта, я б могла вдати ніби нічого не сталося. 

— Як містер Харт…? — запитав він, змушуючи мене смикнутися від несподіванки. Погляд зачепився за його бліді губи, на яких ледь помітно виднілися тріщини. — Схоже, дорога його добряче виснажила…

— Йому легше, — зірвалося, поки я намагалася відірватися від його обличчя. Жахливо хотілося обійняти його та сховатися в його руках. Але я лише потягнулася пальцями до відеореєстратора та вимкнула його, щоб мати змогу поговорити вільно. — Звідки в тебе опинився лайфлайнер мами…? 

— Він не твоєї мами… —  ледь чутно відповів Найт та сильніше стиснув кермо. — Він скоріше вже твого батька і якоїсь жінки з його минулого. Гадаю… Він був дуже важливим для нього.

— Тоді чому ж ти не віддав його йому? —  поцікавилася, не наважуючись зустрітися з ним поглядом. —  Чому віддав його саме мені?

— …тому що твоя мама хотіла позбутися його разом з тобою, —  мовив Найт, паркуючись на узбічі. —  Я не знаю наскільки багато ти пам’ятаєш з минулого, але…

—  Виходить, це був не сон, —  прикусила свої губи. —  Вона дійсно хотіла, щоб я стрибнула з краю стіни, а ти… Ти прийшов і врятував мене?

—  Так… —  на декілька хвилин всередині повисла тиша. В пам’яті з’явилися шматки з того сна і я опустила лоба на панель, збираючись із думками. Деякий речей краще було б просто не знати. —  Коли ти вдарилася головою, вона продовжувала кричати, що ти не її донька і що ти така ж як і… Ейлінг. 

—  Хто це…? —  тільки й наважилася запитати. 

—  Я не знаю. Але на тому стилусі були ініціали твого батька і я подумав, що та жінка має стосунок до них, — знизав він плечима. — Після того випадку містер Харт викинув всі речі міс Хейл і я подумав, що якщо віддам стилус йому, то він також знищить його і в тебе не залишиться нічого не пам’ять. Тому весь цей час тримав його в себе. 

— Тоді чому ти вирішив його віддати мені зараз…? — поцікавилася. — Що змінилося?

— Це важко пояснити, Сейв… Мій батько чомусь відтягує підпис наших документів на створення сімейної одиниці. Можливо, через ту історію з твоєю мамою. Можливо, через твого батька. З того дня вони з ним не дуже ладнають між собою. Але я не хочу, щоб це минуле ставало між нами. Ти… Ти подобаєшся мені, Сейв. І я не знаю жодної людини, з якою б мене зв’язувало стільки ж, скільки з тобою. 

Найт спустив руку з керма і мовчки поклав поверх моєї долоні, переплітаючи наші пальці. Від цього невинного дотику по моїй шкірі розлилося дивне тепло і серце стало заходитись. Так, нам не варто було цього робити. Так, це було заборонено законом. Але… хіба в цих законах був сенс…? Що поганого в тому, щоб цінувати когось? Що поганого в тому, щоб двоє громадян при взаємному бажанні могли спокійно торкатися один одного? І, зрештою, що поганого в тому, щоб громадяни могли жити в цьому світі, не переймаючись за те, що купол звалиться на їхні голови…?

— Останнім часом реальність збиває мене з ніг, — ледь сильніше стиснула його пальці, розглядаючи в склі як по вулиці блукають люди, навіть не підозрюючи, що коло них відбувається. — Батькові зовсім погано. Гадаю, ти вже про це знаєш…

— Знаю, — тільки й вимовив він, повільно натискаючи пальцем на моє зап’ястя. — Але я роблю все можливе, щоб про це знали лише ми з тобою. Якщо його заберуть у Дарксоул, ти будеш перейматия за нього. А я не хочу, щоб ти хвилювалася. 

— Там так погано…? — запитала, все ще не наважуючись подивитися йому в очі. — Тобто… Я знаю, що в Дарксоул вивозять хворих громадян, які порушили закон. Але… Можливо йому там буде краще…? 

— Не буде, — хитнув він головою. — Там доволі велика територія, але вона нічим не обмежена. Тут нас захищає купол та купа технологій. А там може цілодобово лити дощ, розмивати грунт та падати прямісінько на їхні голови. І при цьому всьому, там зовсім мало ліків, які могли б полегшити їхнє життя. Йому не можна потрапити туди. 

— Це все так жахливо, Найте, — тільки й змогла вимовити. — Я так втомилася постійно думати про все це…

— Тоді не думай, Сейв. Просто живи далі, ніби нічого не сталося. Ми з тобою — сім’я, а ім’я має захищати один одного. І я буду захищати тебе й надалі так, як робив це завжди. Просто довірся мені.