Розділ №7. На твоєму боці

Сьогоднішній ранок у корпусі знань не мав нічого спільного з порядком. Повітря пропахло вологою,  ніби от-от мала початися гроза,  якої під куполом ніколи не бувало. Ніби десь стався черговий обвал й божевілля по ту сторону остаточно заполонило простір. Лайфлайнер на моєму зап’ясті періодично вібрував, натякаючи мені на те, що я також потрохи сходжу з розуму.  Воно й не дивно. Після всього що відбулося зранку я досі не розуміла, як дійшла до свого кабінету зі спокійним виразом обличчя, стискаючи в кишені маленьку ампулу. 

Весь день я хапала книгу за книгою та по декілька разів перечитувала написане, щоб хоч якось сконцентруватися на роботі, а не на хворому батьку. Голова неприємно гуділа від питань. Чи стало йому легше? Чи зможе він встати з ліжка без допомоги? Чи не помітять його слабкість інші громадяни, якщо він кудись вийде? Що робити, якщо йому стане погано посеред вулиці, а мене не буде поруч? 

Година за годиною. Сторінка за сторінкою. Думка за думкою. Час минав невблаганно довго, ніби хтось навмисно його відтягував. Світло в архіві поступово тьмяніло, переходячи в режим енергоощадження. Втома, змішана з адреналіновим відкатом після безсонної ночі, навалилася на мої плечі, змушуючи відкинути голову на спинку та нарешті оглянути кабінет. Вся підлога була заставлена знайденими книгами. В тому числі й збірками віршів, котрі принесли ловці. Божевілля за куполом. Божевілля вдома. Божевілля на роботі. Божевілля всередині.

Пальці приречено здійняли з підлоги чорний блокнот зі срібним написом “INK”. Хотілося кинути його в стіну зі всієї сили. Розірвати на шматки. Ніби це могло стерти всі проблеми в моєму житті та пояснити, що робити далі. Як справитися зі своїми емоціями. Але це б нічого не змінило. Сила ніколи нічого не вирішувала. Хоч щось могли змінити лише слова. Тому я повільно перегорнула сторінку й стала шукати відповіді на свої питання від тих, хто з цим стикався раніше. 

“А на годиннику так само: «Нуль нуль і нуль одна».

Зривається секундами приречено сльоза.

Хапається за шкіру, щоб витягти з пітьми,

Того, хто так надійно застряг  поміж грудьми

І розчинився болем. Бо болем були “ми”.

А на годиннику так само: «Нуль нуль і нуль одна».

З ким плачеш ти, бездонна, коли лежиш сама?

За ким сумуєш, стомлена? Що прагнеш зберегти?

Коли усе вже втратила й не можеш віднайти.

Де був початок “Я” і де скінчилось “Ти”...”

Не встигла я дочитати, як у двері раптово  постукали й по ту сторону почувся голос Лінк. Мої пальці відразу ж відкинули в бік чорну палітурку, ніби мене застукали на гарячому. 

— Сейв! Тобі погано? Можна зайти?  — почулося питання, приглушене наполегливими ударами у двері. — Я попрошу когось вибити ці кляті двері, якщо ти зараз же не дасиш відповідь!

— Все добре, заходь! — відповіла їй, розтираючи обличчя руками. — Я просто заснула…

— Прямісінько на роботі? — вигнула  вона брову й вмостилася на найближче крісло, за звичкою хапаючи першу книжку, котра потрапила їй в руки. А помітивши всередині вірші, відкинула її, ніби ошпарилася. — Хто б міг подумати, що ця гидота збережеться до наших часів… Я думала, що всю поезію спалили ще сотні років тому… Це ж концентроване божевілля…

— Я теж так думала, але як бачиш… — розвела руками, окреслюючи кімнату завалену всілякими трактатами. — Ловці не мали часу сортувати й привезли все підряд. Хіба тобі не дісталося?

— До мене потрапили якісь казки доісторичних часів. Поезії майже не було, — мало не виплюнула вона це слово. — Тобі не лячно? Мені навіть в руки брати їх огидно. Пам’ятаєш, що казала Флейм? 

— Не згадуй її, — від одного імені доньки голови другого полюсу по моїй шкірі ніби струм майнув. — Ти ж знаєш, що ця дурепа ненавидить мене. 

— Це у вас взаємно, люба, — мало не розсміялася Лінк. — Тільки якщо вона тебе ненавидить через те, що ти обійшла її серед вартових, то чому ти її ненавидиш, я досі не розумію.

— Тому що… — запнулася, на мить згадуючи як вона сказала була, що я така ж як моя матінка. — Вона занадто категорична у своїх поглядах. І робить з себе ідеальну. Хоча до ідеалу їй зовсім далеко.

— А хіба вона не ідеальна? — спокійно перепитала подруга, гортаючи сторінки якогось трактату з медицини. — Її батько голова нашого полюса. Вона має ідеальну сім’ю. Ідеальні гени. Бездоганні оцінки. У неї є все.

— Окрім людяності, — закінчила думку. — Що вона, що її татко. Мені здається, що якби могли, вони б піддали евтаназії половину громадян. Так, заради ідеальної картинки у своїх головах. Ти чула, який закон вони просувають в Конгресі? 

— Піддавати людей з ознаками старіння добровільній евтаназії? — перепитала вона, змушуючи моє серце пришвидшити біг. Від однієї думки про те, що батько може підпасти під цей закон, мені захотілося втекти звідси. — Чула, Сейв. Вони певно думають, що будуть завжди молодими…

— Навряд чи вони взагалі про щось думали крім грошей, коли його створювали, — мало не гаркнула у відповідь. — Хіба людська цінність визначається лише можливістю продуктивно  працювати? Ці громадяни мають величезний досвід, якого у нас немає. І виселяти їх за межі купола — це…

— Жорстоко, — закінчила вона за мене, відкладаючи чергову енциклопедію. — Так, Сейв. Тому я дуже сподіваюся, що одного прекрасного дня ти створиш сімейну одиницю з Найтом і увійдеш разом з ним  в Конгрес. Там стало занадто багато людей із галузі економіки та виробництва, і занадто мало тих, хто знається на людях. 

— Навіть якщо так станеться, я не зможу змінити все це самотужки…

— Тобі й не треба робити все це самій, — мовила вона. — Наразі єдине, що тримає клепку в цих радикалів — сім’я Брейнсів. В Конгресі ще є люди, які здатні думати про щось крім грошей. Тобі треба лише дочекатися потрібного часу без пригод.

“Без пригод”...? Чомусь зараз я навіть не могла підібрати слів, щоб відповісти їй щось. Бо я не мала впевненості., що мені вдасться це зробити. Занадто багато змінилося за ці два дні. Якщо з батьком щось станеться,  я не зможу стояти осторонь. Але якщо я допоможу йому, то автоматично порушу закон. І це закриє шлях не те що до Конгресу… Це просто знищить мене так само як знищило колись маму.