Розділ №6. Ілюзія здоров’я

Ранок увірвався в мою свідомість ще одним нічним жахіттям. Я підхопилася на ліжку, важко дихаючи та  стискаючи  свою горлянку аби заспокоїтися, поки  перед очима все ще виднілося бліде обличчя мами та фанатичний блиск у батькових очах. Денне світло ламп заливало кімнату через автоматично розкриті жалюзі. Лайфлайнер на зап’ясті зрештою погас, сигналізуючи про норму, але я відчувала себе так, ніби мене переїхав один із тих магкарів, що патрулювали периметр. Минуле, яке я так старанно намагалася поховати під шарами логіки та статутів, почало просочуватися назовні, і я не знала, що мені з цим робити. Виснажений погляд опустився  на шухляду, де лежав інкер та заборонена книга. Але марно. Вони не зникли за цю ніч. Як і ті кляті почуття всередині. 

У будинку весь ранок панувала тиша. Перебувати на одинці з собою ще довше я не могла, тому швиденько зібрала речі та сунулася на вихід. Варто мені було переступити поріг,  як раптом почувся низький гул двигуна і я помітила знайомий магкар, котрий припаркувався прямо коло входу до дому. Я вже хотіла була кинутися на зустріч, як мій погляд зачепився за Найта. Його чорна форма була зім’ята, обличчя змарніло від утоми, але варто було йому перевести на мене погляд, як на ньому з'явилася ледь помітна посмішка.  Слідом за Найтом  з’явився батько. Він повільно вийшов з магкара, тримаючись за край автівки й ледве переступаючи з ноги на ногу. Ніби кожен крок з кам'яним обличчям вимагав від нього титанічних зусиль.  Елайв Харт, людина, яка завжди здавалася мені непохитною, зараз виглядав як мертвець з крематорію. 

— Сейв…?  — здивувався він, ледь хитаючи головою, щоб я не підходила до нього й дозволила зберегти чоловічу гідність. 

— Що сталося? — мій голос зірвався на шепіт. — Вас довго не було. 

— Ми зробили все, що могли, — коротко відказав Найт, дивлячись на мене з тривогою, яку не могла приховати жодна маска на обличчі. — Я вирішив підвести містера Харта дорогою до додому. У нас видалась важка ніч, тому поговоримо трохи пізніше якщо ти не проти. 

— Звичайно, — тільки й вичавила з себе, помічаючи краєм ока як батько ще більше зблід й відімкнув лайфлайнер, котрий раптово загудів. — Ще побачимося. 

Найт затримався на мить, перехопивши мій погляд. Його рука на секунду невагомо торкнулася краю металу, ніби він хотів затриматися, але потім він просто  розвернувся й поїхав додому, залишаючи нас наодинці з цією тишею. Як тільки двері будинку зачинилися, відсікаючи нас від зовнішнього світу, останні сили покинули батька й він почав осідати прямо на підлогу холу.

— Тату! — я ледь встигла підхопити його, пом’якшуючи падіння. Він упав на коліна, важко хапаючи ротом повітря, і притиснув праву руку до грудей. 

— У кабінеті в шафі… ампули… — витиснув він крізь зціплені зуби.  — Пароль...

Він ще намагався щось сказати, але я вже не слухала. Паніка, яка мала б паралізувати мене згідно з усіма підручниками, раптово перетворилася на рішучість і я побігла сходинками туди, звідки ще тікала увечорі. Кілька хвилин, й мої пальці судомно стискали декілька різних ампул та пістолет для ін'єкцій, забувши про Кодекси, закони й логіку. Все, про що я могла думати — те, як він лежав на холодній підлозі, довкола не було нікого, хто б міг мені допомогти врятувати йому життя. Лише я та невідома речовина в ампулі, на яку він вказав. 

— Це тобі допоможе? — нервово сковтнула слину, спазматично вдихаючи повітря, перш ніж побачити впевнений кивок і ввести препарат йому в руку. Якийсь час нічого не відбувалося, але зрештою колір його обличчя став вирівнюватися й дихання сповільнилося. — Як ти себе почуваєш…?

— Краще, — тільки й вичавив він з себе, сідаючи на диван. 

Батько відкинув голову на спинку, заплющивши очі. Важке дихання поступово ставало рівнішим, але ця тиша, що запала в кімнаті, тиснула на мої барабанні перетинки сильніше за будь-який гул магкара. Я все ще стискала в руці порожню скляну ампулу. Вона була холодною, гладенькою і... абсолютно порожньою. Жодного серійного номера, жодної позначки Конгресу, жодного коду, який би ідентифікував препарат у загальній базі. й мені вартувало титанічних зусиль, щоб запитати в нього:

— Що це, тату…? — мій голос тремтів, розрізаючи стерильне повітря холу. Він повільно розплющив очі й ледь посміхнувся, точно знаючи про що я думала зараз. Знаючи, наскільки сильно мені потрібне було логічне пояснення. 

— Це ліки, Сейв, — його губи ледь помітно знову  сіпнулися у гіркій усмішці. Він зробив глибокий вдих, притискаючи долоню до грудей, ніби перевіряючи, чи серце все ще б’ється під шарами одягу. — Це моя нова розробка, над якою я працюю вже  кілька місяців. Я приніс її з Соулпейну, щоб завершити дослідження швидше, але  через цей клятий виклик до Джарольда нічого не встиг. Тому не переймайся.

— Як я можу не перейматися, коли ти тестуєш ці препарати на собі? — прошепотіла я, не вірячи почутому. — Що з тобою відбувається…? Від чого ці ліки…? 

— Люди старіють, Сейв, — в його голосі прозвучала така втомлена приреченість, що мені захотілося кричати. —  Подобається це нам чи ні, ми — лише біологічна матерія. І чим більше ми старіємо, тим більше наші органи зношуються, як деталі старого механізму, що відпрацював свій ресурс.Тільки техніку можна полагодити та замінити, а от наше тіло особливо не полагодиш. Точніше… Я можу сотні разів зашити рани та чиємусь тілі, перелити кров чи зробити ще купу маніпуляцій, але…це нічого не змінить, люба. Деяких людей неможливо врятувати, скільки б ми з тобою не намагалися. 

Він замовк, і я побачила в його очах те саме віддзеркалення нічного жахіття, від якого прокинулася вранці. Тільки моє було сном, а його — реальністю, яку він ховав під бездоганно випрасуваним кітелем. Чомусь мені подумалося в цей момент, що він згадав маму, й від цього стало ще гірше. 

— Здоров’я — це ілюзія, мила, — почулося в тиші. — І щоб зрозуміти це, мені довелося прожити стільки часу, що  зараз я відчуваю себе бовдуром.