Розділ №6. Ілюзія здоров’я

Ранок увірвався в мою свідомість ще одним нічним жахіттям. Я підхопилася на ліжку, важко дихаючи та  стискаючи  свою горлянку аби заспокоїтися, поки  перед очима все ще виднілося бліде обличчя мами та фанатичний блиск у батькових очах. Денне світло ламп заливало кімнату через автоматично розкриті жалюзі. Лайфлайнер на зап’ясті зрештою погас, сигналізуючи про норму, але я відчувала себе так, ніби мене переїхав один із тих магкарів, що патрулювали периметр. Минуле, яке я так старанно намагалася поховати під шарами логіки та статутів, почало просочуватися назовні, і я не знала, що мені з цим робити. Виснажений погляд опустився  на шухляду, де лежав інкер та заборонена книга. Але марно. Вони не зникли за цю ніч. Як і ті кляті почуття всередині. 

У будинку весь ранок панувала тиша. Перебувати на одинці з собою ще довше я не могла, тому швиденько зібрала речі та сунулася на вихід. Але варто мені було переступити поріг,  як раптом почувся низький гул двигуна і я помітила знайомий магкар, котрий припаркувався прямо коло входу до дому. Я вже хотіла була кинутися на зустріч, як мій погляд зачепився за Найта. Його чорна форма була зім’ята, обличчя змарніло від утоми, але як тільки він перевів на мене погляд —  з'явилася ледь помітна посмішка.  Слідом за Найтом  з магкару вийшов батько. Він повільно став йти в мій бік, тримаючись за край автівки й ледве переступаючи з ноги на ногу. Ніби кожен крок з кам'яним обличчям вимагав від нього титанічних зусиль.  Елайв Харт, людина, яка завжди здавалася мені непохитною, зараз виглядав як мертвець з крематорію. 

— Сейв…?  — здивувався він, ледь хитаючи головою, щоб я не підходила до нього й дозволила зберегти чоловічу гідність. 

— Що сталося? — мій голос зірвався на шепіт. — Вас довго не було. 

— Ми зробили все, що могли, — коротко відказав Найт, дивлячись на мене з тривогою, яку не могла приховати жодна маска на обличчі. — Я вирішив підвести містера Харта дорогою до додому. У нас видалась важка ніч, тому поговоримо трохи пізніше якщо ти не проти. 

— Звичайно, — тільки й вичавила з себе, помічаючи краєм ока як батько ще більше зблід й відімкнув лайфлайнер, котрий раптово загудів. — Ще побачимося. 

Найт затримався на мить, перехопивши мій погляд. Його рука на секунду невагомо торкнулася краю металу, ніби він хотів затриматися, але потім він просто  розвернувся й поїхав додому, залишаючи нас наодинці з цією тишею. Як тільки двері будинку зачинилися, відсікаючи нас від зовнішнього світу, останні сили покинули батька й він почав осідати прямо на підлогу холу.

— Тату! — я ледь встигла підхопити його, пом’якшуючи падіння. Він упав на коліна, важко хапаючи ротом повітря, і притиснув праву руку до грудей. 

— У кабінеті в шафі… ампули… — витиснув він крізь зціплені зуби.  — Пароль...

Він ще намагався щось сказати, але я вже не слухала. Паніка, яка мала б паралізувати мене згідно з усіма підручниками, раптово перетворилася на рішучість і я побігла сходинками туди, звідки ще тікала увечорі. Кілька хвилин, й мої пальці судомно стискали декілька різних ампул та пістолет для ін'єкцій, забувши про кодекси, закони й логіку. Все, про що я могла думати — те, як він лежав на холодній підлозі, а довкола не було нікого, хто б міг мені допомогти врятувати йому життя. Лише я та невідома речовина в ампулі, на яку він вказав. 

— Це тобі допоможе? — нервово сковтнула слину, спазматично вдихаючи повітря, перш ніж побачити впевнений кивок і ввести препарат йому в руку. Якийсь час нічого не відбувалося, але зрештою колір його обличчя став вирівнюватися й дихання сповільнилося. — Як ти себе почуваєш…?

— Краще, — тільки й вичавив він з себе, спираючись спиною на диван. 

Батько відкинув голову назад, заплющивши очі. Важке дихання поступово стало рівнішим, але ця тиша, що запала в кімнаті, тиснула на мої барабанні перетинки сильніше за будь-який гул магкара. Я все ще стискала в руці порожню скляну ампулу. Мені вартувало титанічних зусиль, щоб наважитись запитати в нього:

— Що це, тату…? — мій голос тремтів, розрізаючи стерильне повітря холу. Він повільно розплющив очі й ледь посміхнувся, точно знаючи про що я думала зараз. Знаючи, наскільки сильно мені потрібне було логічне пояснення. 

— Це ліки, Сейв, — його губи ледь помітно знову  сіпнулися у гіркій усмішці. Він зробив глибокий подих, притискаючи долоню до грудей, ніби перевіряючи, чи серце все ще б’ється під шарами одягу. — Це моя нова розробка, над якою я працюю вже  кілька місяців. Я приніс її з Соулпейну, щоб завершити дослідження швидше, але  через цей клятий виклик до Джарольда нічого не встиг. Тому не переймайся.

— Як я можу не перейматися, коли ти тестуєш ці препарати на собі? — прошепотіла я, не вірячи почутому. — Що з тобою відбувається…? Від чого ці ліки…? 

— Люди старіють, Сейв, — в його голосі прозвучала така втомлена приреченість, що мені захотілося кричати. —  Подобається це нам чи ні, ми — лише біологічна матерія. І чим більше ми старіємо, тим більше наші органи зношуються, як деталі старого механізму, що відпрацював свій ресурс. Тільки техніку можна полагодити та замінити, а от наше тіло особливо не полагодиш. Точніше… Я можу сотні разів зашити рани та чийомусь тілі, перелити кров чи зробити ще купу маніпуляцій, але…це нічого не змінить, люба. Деяких людей неможливо врятувати, скільки б ми з тобою не намагалися. 

Він замовк, і я побачила в його очах те саме віддзеркалення нічного жахіття, від якого прокинулася вранці. Тільки моє було сном, а його — реальністю, яку він ховав під бездоганно випрасуваним кітелем. Чомусь мені подумалося в цей момент, що він згадав маму, й від цього стало ще гірше. 

— Здоров’я — це ілюзія, мила, — почулося в тиші. — І щоб зрозуміти це, мені довелося прожити стільки часу, що  зараз я відчуваю себе абсолютним бовдуром. 

— Все настільки погано…? — я опустилася на підлогу біля його ніг, відчуваючи себе маленькою дівчинкою, яка раптом усвідомила, що її особистий бог — смертний.