Розділ №5. Божевілля під шкірою

«Деяких людей неможливо вилікувати. Скільки б ми не докладали зусиль, вони все одно залишаться невиліковними. І що гірше — вони передадуть свої гени дітям, а ті — своїм дітям, й суспільство завжди буде хворим. Ось чому хворі люди мають залишатися серед хворих, а здорові — серед здорових. Нам варто викорінити весь біль і єдиний шлях до цього — лікувати лише тих, кого можна вилікувати...» 

Хейл Рейнбоул — Книга Життя

Вечір опустився на другий полюс важкою сизою завісою. Зазвичай захисний купол був майже невидимим  щитом, який відділяв нас від хаосу, але сьогодні він нагадував мені розлиту ртуть. Злива по той бік скла була настільки лютою, що триплекс здавався мутним, посіченим тисячами водяних лез й у світлі неонових вогнів переливався сотнями відтінків. Вода стікала вниз суцільними потоками, викривляючи вогні аргонових ламп і перетворюючи їх на химерний калейдоскоп. Світ за межами видавався ворожим, ніби він намагався пробитися всередину та проковтнути нашу стерильну безпеку так само як та нещасна збірка намагалася пробратися в мій мозок. 

Я сиділа за обіднім столом, перед холодною порцією поживного концентрату. Тиша в домі була настільки густою, що я чула власне дихання й всіма силами намагалася ковтати повітря нечутно. Ніби боялася, що воно може видати мої надмірні емоції. Цього вечора батько з Найтом так і не повернулися.  Навіть попри нескінченні потоки води.  Тому паніка, котра пробралася в мене на роботі, лише посилювалася з кожною хвилиною очікування.

— Де ж ви? — прошепотіла я в порожнечу.

Якщо стан Джарольда був настільки критичним, що навіть мій батько — найкращий біоінженер Полюса — не міг стабілізувати його для транспортування під час шторму, то справи були зовсім погані. У нашому світі випадкова смерть була рідкісною. Радше  статистичною похибкою, яку ми навчилися мінімізувати. Але там, по той бік скла, правила диктував випадок та хаос. А хаос — це те, чого мій батько боявся понад усе. Й те, чого боялася я сама. 

«Минуле має залишатися в минулому», — повторила ще раз мантру, сподіваючись, що вона допоможе взяти себе в руки. Але метал стилуса в моїй шухляді, з гравіюванням «Е&Е», продовжував обпікати пам'ять, навіть коли я його не бачила. Тому я лише стомлено відсунула тарілку та підійшла до своєї робочої сумки, аби чимось зайняти мозок. І понаднормова робота була непоганою ідеєю. Але варто було опустити руку в кишеню, як пальці наткнулися на шорстку паперову поверхню, й моє серце пропустило удар. 

Я так спішила піти з корпусу, що не помітила, як взяла з собою заборонену збірку віршів, за яку мене могли спокійно визнати божевільною й піддати евтаназії. Зберігати подібні речі вдома було взагалі за межами здорового глузду, тому мої пальці зрадницьки затремтіли поки я намагалася зрозуміти, що мені з цим робити. Погляд пропалював обкладинку так, ніби міг її спалити до тла й приховати сліди моєї помилки. Але чим довше я дивилася на вицвілі сторінки в блакитному світлі сенсорних панелей, тим більше відчувала бажання довести собі, що це просто папір. Шматок бруду, на який хтось пролив чорнила та сльози, поки божеволів та вбивав себе.  Можливо тому мої пальці  рефлекторно відкрили випадковий розворот й торкнулися напису “Найважчий злочин”. 

“Наші губи на відстані змаху вій.
Твої очі – моя вічна безодня.
У мене від тебе не те що метеликів рій,
У мене від тебе моря усі стали безводні.

Наші губи на відстані прірви слів,
Хоча краще б уста скріпили.
Я б із радістю соті днів
Обіймала б тебе, доки нас не звільнили.

Наші губи на відстані товщі води,
У якій за хвилину розтануть всі мрії.
Я стою на колінах, благаю — "Не йди".
Ти також вже потрохи дурієш.

Наші губи на відстані дотику рук.
Безпощадні звуки нас розділяють.
Я з тобою, слухаю серця стук,
Доки в нас із «але» всі знайомі стріляють.

Наші губи на відстані «Я кохаю»
Повтори сотню раз і закрий чорні очі
Я знесилено тіло твоє вдихаю.
Ти був найважчий мій злочин…”

Я закрила книгу так різко, наче вона обпекла пальці. Дихання збилося, а серце стало зрадницьки заходитись від обурення. У довідниках з медицини це називалося “тахікардією, спричиненою гормональним сплеском”. Але те, що я відчувала, не вкладалося в жоден медичний термін. Я не розуміла, як ця людина могла бути настільки залежною від когось. Як вона могла ігнорувати свій голос розуму й писати все це. Як вона могла беззаперечно торкатися іншої людини, котра її знищувала собою ж…? Як?

На мить, мені згадалося як ми тренувалися з Найтом. Як він прошепотів біля мого вуха: «Так і хочеться тебе поцілувати» й наблизився до губ настільки близько, що я відчувала його подих. Тоді я сприйняла це більше, як зухвалий виклик правилам. Але зараз, під впливом цих чорних літер на жовтому папері, я відчула тією ж нещасною дурепою, котра написала ці слова.Від шаленої думки, я злякано схопила збірку, підійшла до робочого столу й кинула її поруч зі стилусом — ще однією тріщиною в моєму власному куполі,  яку варто було залатати за будь-яку ціну. 

Холодна порожнеча й тиша не принесли полегшення. Я мимоволі кинула погляд на своє зап'ястя, де над шкірою пульсував лайфлайнер. Його тонкий екран  тривожно мерехтів оранжевим кольором, повідомляючи мені, що ритм мого серця зашкалював за всі допустимі норми спокою.

— Тихіше, Сейв. Ти — не вона, — прошепотіла собі, відчуваючи, як до горла підкочується клубок паніки. Холодна долоня опустилася на груди, намагаючись силою волі змусити серце сповільнитися, але цифри на екрані невблаганно блимали. Нічне повітря в  будинку пробирало до кісток, змушуючи швидше крокувати вперед. — Це просто втома. Ти  дуже погано спала й переймаєшся за батька. Тому ти зараз підеш в його кабінет та вип’єш якесь заспокійливе, поки він не побачив через лайфлайнер, що його донька божеволіє.