Розділ №4. Невідворотність

Цілу ніч я не могла заснути — постійно спливали чи то жахіття, чи то спогади про маму. Вони не давали мені спокійно відпочити та провалитися в сон. Подумати тільки, як часто люди з нашого минулого вбивали нас своїми обіцянками, словами, речами, поглядами та дотиками, ніби їм було мало всього того, що вони нам й  без того завдали. І цього ранку я, як ніколи, шкодувала, що ніхто  досі не винайшов способу вимкнути емоції раз і назавжди. Можливо тоді, я б не відчувала себе такою розтрощеною. 

Всю дорогу до корпусу знань мої думки поверталися до двох найближчих людей на цій землі — батька та Найта. Саме вони навчили мене всього, чого я знаю. Саме вони оберігали мене та лікували. І саме вони вже давно мали б повернутися до полюса, але чомусь затримувалися. Й після нічних жахіть (чи то спогадів) це змушувало мене хвилюватися ще більше.  Можливо, тому, коли на вході до корпусу мені повідомили про нову партію книг, я сприйняла новину про додаткову роботу з більшим  натхненням, ніж зазвичай.

— Їх залишили у твоїй кімнаті, — посміхнувся Самер, поправляючи волосся, яке вибилося із зачіски. — Міс Лінк подумала, що ти будеш рада спалити півсотні томів. Вона бачила, як містер Харт поїхав з ловцями.

— З чого вона взяла, що їх буде так багато? — здивувалася я. Зазвичай привозили близько тридцяти згортків щонайбільше, і їх потрібно було хіба що відсортувати. Ніякої тобі утилізації.

— За куполом починалася сильна злива, тому вони не встигли відсіяти сміття й вивезли все, що змогли за цей час перетягти до кузова, — Самер знизав плечима та сунувся далі виконувати свою роботу, а я мовчки пішла до свого кабінету. 

Відчинивши двері, я не повірила своїм очам — половина кімнати була завалена книгами. Червоні, чорні, зелені, білі — десятки різноколірних корінців лежали величезними купами на підлозі, перегороджуючи вільний простір. Ціле книжкове море розлилося навколо моїх ніг, пропонуючи поринути в нього з головою та втопитися. І сьогодні я була цілком не проти цього.

Сидячи в зручному кріслі біля вікна, я раз за разом брала в руки примірник та шукала в ньому щось корисне. Один за одним. Година за годиною. Так, ніби крім них у цьому світі більше нічого не існувало. За пів дня перед моїми очима майнуло сотні формул, термінів та даних, котрі раніше вже були відомі. І якби не кібернетичні очі, гадаю, що здалася б вже через годин п’ять. Все ж таки навантаження було достатнє. А так… просто взяла першу ліпшу книгу зі стопки й здивовано перевела погляд на титулку, де виднілася голова людини намальована з переплетених світлових ліній. 

“Неонова”. Сім тонких золотистих літер, котрі  змусили мені відкрити першу сторінку й затримати подих від подиву. До горла підступило хвилювання, змушуючи мене вдавитися повітрям. Я дивилася на невеликі друковані стовпчики, які розташувалися по лівому краю поля, й з жахом усвідомлювала, що переді мною опинилася збірка віршів. Тих самих віршів, які масово знищували разом із багатьма музичними інструментами, картинами та витворами мистецтва ще тоді, коли я не народилася. 

Мені завжди здавалося, що люди повною мірою не розуміли, що творили, і сліпо прямували до кінця. Що їм подобалося схилятися до руйнування та хаосу. Але те, що я почала читати ніби вдарило мене в груди:

“...я не хочу жити в підручнику. Я не хочу залишитись там
Ні словами, ні числами й почерком. Я не хочу віддати рядкам

Своє серце розп'яте загарбником. Як віддали усі, хто зник.
Я не хочу ввійти у історію, як останній промерзлий крик

Із горлянки убитого в спину. Або ж того, хто втратив життя,
У підвалі будинку, в полоні... Хто шукав поміж стін укриття,

Але так не знайшов його в сутінках. Я не хочу бути числом,
Яке потім дадуть у статистиці, щоб казати чужим язиком,

Як їм важко за нас та боляче. Щоб вони нам співали пісні,
Про блакитний та жовтий колір, про кайдани, що були тісні. 

Про річки, які стали червоні. Про ворожі ракети в вікні,
Які знову і знову вдаряли, щоб спалити дотла кожен дім. 

Я не хочу жити в підручнику. Я не хочу, щоб в ньому жили,
Мої близькі, знайомі та пращури. Хіба в світі замало біди?

Хіба в світі замало хворих? Хіба в світі замало страждань?
То навіщо писати історію, коли й так забагато цих знань. 

Забагато війни та крові. Забагато безногих дітей.
Забагато невиліковних. Забагато пустих смертей. 

Забагато поранених зброєю. Забагато останніх сліз.
Забагато сиріт в будинках. Забагато в землі чорних гільз.

Забагато пожеж і повені. Забагато працюючих бомб.
Забагато сердець зупиняє, загустівший, солоний тромб. 

Забагато, багато для мене. Та шкода, що багато не всім.
Комусь мало проблем, мало втоми. І замало вночі жахів.

Хтось ще мріє ввійти у розділ, про війну двадцять других років,
Як могутній правитель чи воїн. Як месія, що зброю святив. 

Я не знаю, навіщо всесвіт їх у світ взагалі привів.
Бо для мене усе це без сенсу. Бо немає таких рядків,

Що могли б пояснити для мене, чому хтось обезцінив життя.
Якщо хтось потрапить в історію, то нехай це буду не я”

Щось всередині неприємно стиснулося, бажаючи довести свою правоту і я лише мовчки перегорнула аркуш, читаючи далі. Просто для того, аби побачити щось ірраціональне та егоїстичне. Але натомість натрапила на ще один. 

“Вісімсот тридцять сім кілометрів і чотири доби без сну.

Стільки коштує внутрішній спокій, у реальності, де я живу.

Стільки коштує нині змога завести на пів дня сім'ю,