Розділ №3. Минуле має залишатися в минулому

Дім зустрів мене мертвою тишею. Тією самою, яка зазвичай панувала в архівах після завершення зміни. Важкою. Стерильною. Впорядкованою. Батько пішов раніше до корпусу, тому я спокійно пройшла до своєї кімнати, навіть не вмикаючи основне світло. Із зором вартових, мені було достатньо й тьмяного блакитного мерехтіння від сенсорних панелей на стінах, щоб все бачити. 

У кімнаті все як завжди лежало на своїх місцях. Я впала на ліжко, навіть не роздягаючись. Втома після тренування мала б принести бажаний спокій, але замість нього всередині розростався холодний, липкий клубок тривоги. Він пульсував у такт серцю, змушуючи пальці мимоволі опускатися в кишеню. "Замри. Бий. Тікай", — пронеслася в голові цитата з книги. Основний закон виживання всіх людей, заснований на рефлексах. І я б залюбки втекла.  Але куди тікати, якщо причина моєї тривоги була не зовні, а десь глибоко під ребрами?

Мимоволі кидаючи погляд у вікно, за яким виднівся купол, я нервово  намацала в глибині тканини щось холодне й довгасте. Мить і перед моїми очима опинився маленький металевий стилус із ледь  помітним гравіюванням — «Е&Е».

— Елайв…? — прошепотіла здогадку, намагаючись знайти ще якісь деталі. Але їх не було. — Тоді що це за друга літера? 

У пам’яті раптом почали спливати уривки наукових статей, які я вивчала в закритих секторах корпусу знань. «Інкер» — пристрій для нанесення магнітних чорнил на шкіру та будь-які поверхні. Використовується для маркування невиліковно хворих громадян, але в більш стриманому форматі. Колись давно його винайшов батько й, можливо, це був його перший прототип. Але тоді яким чином він опинився в Найта…? І чому він так не хотів, щоб його побачив ще хтось крім мене? Невже він належав мамі…? 

Від кожної нової думки серце нервово пропускало удар. Холод металу, здавалося, просочувався крізь шкіру, проникаючи в саму кров та отруюючи думки. Я крутила стилус у пальцях, спостерігаючи, як тьмяне світло сенсорних панелей вихоплювало гострі грані. Друга літера «Е» не відгукувалася в моїй пам'яті жодним знайомим обличчям чи теплим спогадом. Лише порожнеча, заповнена стерильним сірим фоном. Тримати таку річ у себе було не просто небезпечно — а межувало з божевіллям. І якщо Найт ховав його стільки часу, значить, він знав щось, чого не знала я. Тихо підвівшись, я підійшла до робочого столу та  обережно поклала всередину стилус до кращих часів. Деякі відповіді можна було отримати лише в того, хто поставив запитання. І зараз я ніяк би їх не отримала.

— Спи, — видихнула я сама собі, закриваючи панель й повертаючись до ліжка. — Просто спи. Завтра буде кращий день для цього. 

Тіло м’яко опустилося в ліжко і зрештою тьмяне світло панелей та куполу за вікном — погасло.  Мої очі пекли від втоми, але мозок спазматично  продовжував малювати схеми ймовірностей, закони, формули з книг, старі фрази, кинуті ненароком батьком і ще море всього, від чого заснути було жахливо важко. Тиша в будинку стала ще густішою. Вона тиснула на барабанні перетинки разом з монотонним внутрішнім голосом, перетворюючись на низький гул,  аж поки темрява взяла своє і я не заснула.

“Я стояла в коридорі, затиснувши у руках листок із дослівним цитуванням книги, яку нещодавно прочитала.  Хотіла показати батькові, як добре я все запам’ятовую, але почувши дивний шум в його кабінеті — насторожено притулилася до стіни.

— Що це взагалі таке, Елайве...? — голос мами здригнувся. Я ніколи не чула, щоб вони з батьком сварилися, тому мої ноги мало не приросли до місця від подиву. 

— Це моя спроба викорінити генетичні хвороби в громадян, Хейл, — голос батька звучав глухо, але в ньому відчувалася та фанатична впевненість, яка завжди змушувала навколишніх громадян підкорятися йому. — І ти сама це знаєш.

— Проводячи експерименти з біоматеріалами, які залишилися від неї? — вигукнула вона і я притиснулася вухом до холодної поверхні дверей, затамувавши подих. Хто така “вона”? невже тато щось натворив?  — Ти взагалі збожеволів…? Як ти міг так вчинити зі мною…?

— Тебе непокоїть, що в основі її гени чи те, що мій експеримент увінчався успіхом? — холодно запитав батько, ані краплі не реагуючи на підвищений голос. 

— Успіхом…? — голос мами зірвався на хрип, а потім раптово став спокійним. — Більшість із них померли, а інші отримали ту ж мутацію в полегшеній формі. Гадаєш, це справжній успіх…? 

— Так, Хейл, тому що Сейв жива і в неї немає жодних відхилень. Вона найрозумніша дитина свого віку, як і всі, хто був у групі. Гадаєш, це не показник? За всі ці роки вона майже нічим не хворіла. Покращений зір та слух. Висока мозкова діяльність. Підвищений больовий поріг. Вона ідеальна, Хейл. І за нею буде майбутнє трьох полюсів. 

— Для кого ідеальна, Елайве? — голос мами став тихим, майже безнадійним. — І яке майбутнє нашої доньки ти бачиш? Тому що все, що бачу я в ній зараз  — божевільне, хворе дівчисько, яке мало не зруйнувало весь світ. 

— Вона ніколи не піде по її стопах, — в його тоні з'явилася м'якість, яка лякала більше за гнів.  — Вона значно розумніша за неї й ніколи не піде проти свого розуму. 

— У тому то й біда, Еле,  — гірко кинула мама. — Занадто розумні люди завжди гадають, що вони роблять все правильно й краще все  знають. Але послухай мене, Харте. Вони обидва були значно розумнішими за мене й ти це прекрасно знаєш. Але подивися, чим все скінчилося.  Це я будувала полюс з нуля та писала нові закони. Я рятувала поранених. Я розбирала ці руїни. Усе, що зробила вона — зруйнувала пів міста та вбила сотні людей своєю безглуздою витівкою. А той покидьок, котрий зараз з нею поруч, врятував одну людину, а вбив  — сотню. І хто з нас після цього раціональний?

Двері кабінету різко відчинилися і я злякано притиснулася до стіни, дивлячись мамі в спину. Вона йшла так швидко, що на якусь мить мені навіть здалося, що вона хоче втекти. Але не встигла я зробити навіть кроку, як наді мною нависла величезна тінь: