Розділ №3. Минуле має залишатися в минулому

Дім зустрів мене мертвою тишею. Тією самою, яка зазвичай панувала в архівах після завершення зміни. Важка. Стерильна. Впорядкована. Схоже, що батько вирішив також раніше підійти до корпусу, щоб спокійно підготуватися до поїздки, тому я спокійно пройшла до своєї кімнати, навіть не вмикаючи основне світло. Із зором вартових, мені було достатньо й тьмяного блакитного мерехтіння від сенсорних панелей на стінах, щоб все бачити. 

В кімнаті все як завжди лежало на своїх місцях. Я впала на ліжко, навіть не роздягаючись. Втома після тренування мала б принести бажаний спокій, але замість нього всередині розростався холодний, липкий клубок тривоги. Він пульсував у такт серцю, змушуючи пальці мимоволі опускатися в кишеню. "Замри. Бий. Тікай", — пронеслася в голові цитата з книги. Основний закон виживання всіх людей, заснований на рефлексах. І я б втекла.  Але куди тікати, якщо причина моєї тривоги була не зовні, а десь глибоко під ребрами?

Я ще раз перевела погляд у вікно, за яким виднівся купол й нервово  намацала в глибині тканини щось холодне й довгасте, витягуючи його. Мить і я з подивом стала розглядати маленький металевий стилус із ледь  помітним гравіюванням — «Е & Е».

— Елайв…? — прошепотіла здогадку, намагаючись знайти ще якісь деталі. Але їх не було. — Тоді що це за друга літера? 

У пам’яті раптом почали спливати уривки наукових статей, які я вивчала в закритих секторах корпусу знань. «Інкер» — пристрій для нанесення магнітних чорних на шкіру та будь-які поверхні. Колись використовувався для маркування невиліковно хворих громадян. Його винайшов батько, але як він опинився в Найта…? І чому він так не хотів, щоб його побачив ще хтось крім мене? Невже він належав мамі…? 

Від кожної нової думки серце пропускало удар. Холод металу, здавалося, просочувався крізь шкіру, проникаючи в саму кров. Я крутила стилус у пальцях, спостерігаючи, як тьмяне світло сенсорних панелей вихоплює гострі грані. Друга «Е» не відгукувалася в моїй пам'яті жодним знайомим обличчям чи теплим спогадом. Лише порожнеча, заповнена стерильним архівом. Я різко сіла, відчуваючи, як ліжко піді мною ледь чутно рипнуло. Тримати таку річ у себе було не просто небезпечно — а межувало з божевіллям. І якщо Найт ховав його стільки часу, значить, він знав щось, чого не знала я.

Тихо підвівшись, я підійшла до робочого столу. Поверхня була ідеально чистою, як і все в цьому домі. Я висунула шухляду та  обережно поклала туди стилус до кращих часів. Деякі відповіді можна отримати лише в того, хто поставив запитання. І зараз я ніяк би їх не отримала.

— Спи, — видихнула я сама собі, закриваючи панель й повертаючись до ліжка. — Просто спи. Завтра буде кращий день для цього. 

Світло зрештою погасло ще більше.  Мої очі пекли від втоми, але мозок продовжував малювати схеми ймовірностей, закони, формули з книг, старі фрази, кинуті ненароком батьком і ще море всього, від чого заснути було жахливо важко. Тиша в будинку стала ще густішою. Вона тиснула на барабанні перетинки разом з монотонним внутрішнім голосом, перетворюючись на низький гул,  аж поки темрява взяла своє і я не заснула.

“Я стояла в коридорі, затиснувши в руках листок із дослівним цитуванням книги, яку нещодавно прочитала.  Хотіла показати батькові, як добре я все запам’ятовую, але почувши дивний шум в його кабінеті, кроки завмерли самі собою і я здивовано притулилася до стіни, щоб не видати себе. 

— Що це взагалі таке, Елайве...? — голос мами, здригнувся. Я ніколи не чула, щоб вона розмовляла з батьком з таким відчаєм. Вони ніколи не сварилися, тому я опустила долоню, яку протягнула до дверей і зробила крок назад. Але голоси ніяк не змовкали. 

— Це моя спроба викорінити генетичні хвороби в громадян, Хейл, — голос батька звучав глухо, але в ньому відчувалася та фанатична впевненість, яка завжди змушувала навколишніх громадян підкорятися йому.

— Проводячи експерименти з біоматеріалами, які залишилися від неї? — пролунав крик і я притиснулася вухом до холодної поверхні дверей, затамувавши подих. Хто така “вона”? невже тато щось натворив?  — Ти взагалі збожеволів через неї…? Як ти міг так вчинити…?

— Тебе непокоїть, що в основі її гени чи те, що мій експеримент увінчався успіхом? — холодно запитав батько, ані краплі не реагуючи на підвищений голос. 

— Успіхом…? — голос мами зірвався на хрип, а потім раптово став спокійним. — Більшість із них померли. Гадаєш, це справжній успіх? 

— Так, Хейл, тому що вона жива і в неї немає жодних відхилень. Вона найрозумніша дитина свого віку, як і всі, хто був у групі. Гадаєш, це не показник? За всі ці роки вона майже нічим не хворіла. Покращений зір та слух. Висока мозкова діяльність. Підвищений больовий поріг. Вона ідеальна, Хейл. І за нею буде майбутнє трьох полюсів. 

— Для кого ідеальна, Елайве? — голос мами став тихим, майже безнадійним. — І яке майбутнє ти бачиш? Тому що все, що бачу я — божевільне, хворе дівчисько, яке мало не зруйнувало весь світ. 

— Вона ніколи не піде по її стопах, — в його тоні з'явилася м'якість, яка лякала більше за гнів.  — Вона значно розумніша за неї й ніколи не піде проти свого розуму. 

— В тому то й біда, Еле,  — гірко кинула мама. — Занадто розумні люди завжди гадають, що вони роблять все краще й краще знають, як все робити. Але послухай мене, Харте. Вони обидва були значно розумнішими за мене й ти це прекрасно знаєш. Але це я будувала полюс з нуля, а не вони. Усе, що зробили вони — зруйнували пів міста та вбили сотні людей своєю безглуздою витівкою. Той покидьок врятував одну людину, а вбив сотню. І хто з нас після цього раціональний?

Двері кабінету різко відчинилися і я злякано притиснулася до стіни, дивлячись мамі в спину. Вона йшла так швидко, що на якусь мить мені навіть здалося, що вона хоче втекти. Але не встигла я зробити навіть кроку, як наді мною нависла тінь: