Розділ №2. Мій особистий голос розуму

Холодне повітря тренувального майданчика пахло озоном та стерильністю. Неонові смуги розрізали напівтемряву, м’яко освітлюючи простір. Я сиділа на металевій лавці, відчуваючи холодну поверхню крізь тонку тканину штанів та одягала свої захисні шкіряні рукавички. Десь позаду почулися тверді кроки, які  відлунювали від гумового покриття майданчика ще до того, як постать з’явилася в полі мого зору. Очі ледь здійнялися вгору, відмічаючи як Найт насуплено сів поруч зі мною й став також одягати захист. Невже за цей час, що ми з ним не бачилися, відбулося щось погане?

— Ти запізнився на три хвилини, — тихо сказала я, вирівнюючи ліву рукавичку, щоб вона прикрила старий шрам на долоні. — Щось сталося?

— Можна й так мовити, — глухо прозвучало в повітрі, перш ніж він зібрався з думками й став розповідати. — Дорогою додому зустрів хлопців з третьої групи. Під час розчищення завалів у руїнах старого міста стався обвал. Джарольд саме був всередині, коли балки тріснули…

— Джарольд…? — згадала ловця з котрим ми часто перетиналия по роботі. Він завжди допомагав мені перенести важкі книжки з рейду та ніколи не жалівся ні на що. Невже вони не перевірили, куди лізуть? — Він живий…? 

— Його зараз витягують з-під завалів… — прикусив він губи. — Сказали, що це займе певний час.  Ще й, як на зло, автівка зламалася. Тому навіть якщо вони витягнуть його, то не зможуть відвести сюди. 

— Командування відправляє тебе за ним? — здогадалася в чому річ. Але на диво, Найт лише зробив глибокий подих та здійняв очі вгору, підбираючи слова. — Я можу їх забрати й вколоти якесь знеболювальне, але цього скоріш за все буде замало. Тому зі мною їде ще твій батько. Виїзд через годину. 

— Як це…?  Він нічого про це не казав, — зірвалося з моїх губ, поки я намагалася усвідомити почуте. —  Йому шістдесят з гаком років. Невже немає когось молодшого, кого б можна було відправити з тобою?

— Немає. Якщо Джарольда дістануть, він буде в критичному стані. А твій батько й досі не обрав нікого, кому б хотів передати свої знання з біоінженерії, — Найт підвівся, повільно знімаючи куртку і залишаючись у чорній тренувальній майці, що облягала його м’язи. — Він постійно сидить у своєму Соулпейні та порпається в старих записах, ніби може знайти там ліки проти усіх хвороб. 

— Але ж там є інші лікарі, — зауважила очевидне. — Чому б тобі не взяти з собою їх?

— Тому що мені потрібен не просто лікар, Сейв. Мені потрібен кращий, — зауважив він. — А він, наразі, найкращий серед всіх, кого я знаю. І командування про це також знає. Тому мій голос нічого не вирішує. Що ж до містера Харта… Можливо, він просто не встиг ще тобі сказати про це. Або ж не хотів аби ти нервувала. Сама знаєш, емоції ніколи не доводили нікого до добра.

— Емоції заважають лише тим, хто не вміє ними керувати, — різко відповіла, також підводячись. Біль за Джарольда і тривога за батька змішалися в один тугий вузол у животі.  —  А ми з батьком ніколи не були їм підвладні. 

Неприємна розмова миттєво стихла. Ми вийшли в центр кола та почали звичне тренування, ніби нічого й не сталося. Тіло реагувало швидше за думку і я зробила випад, намагаючись дістати його плече, але Найт спритно ухилився, перехопивши мою руку. Його гарячі пальці міцно стиснули зап’ястя, змушуючи на мить пошкодувати про те, що наші дотики все ще обмежувалися подібною боротьбою. І хоча я знала, що це зовсім не правильно, але знову й знову продовжувала хапати його за відкриті ділянки шкіри. Так само як і він мене.

Кілька хвилин і Найт в черговий раз перехопив мою талію, притягуючи до себе ближче, ніж того вимагала вправа. На якусь мить моє обличчя опинилося за міліметр від його шиї і я відчула запах поту, змішаний з металевим ароматом. Це було занадто близько. Занадто неправильно. І якби ми затрималися в цій позі трішки довше, нічим би хорошим не закінчилося б. 

— Ти сьогодні занадто спокуслива, Сейв, — прошепотів він мені на вухо,  обпікаючи шкіру. — Так і хочеться тебе поцілувати…

— Я помітила, — видихнула, роблячи підсічку. Найт втратив рівновагу, але не відпустив мою руку, тягнучи мене за собою. Ми впали на пружинисте покриття разом, спазматично вдихаючи повітря в легені.  — Ти сьогодні робиш все, аби перетнути цю межу між нами й втекти ніби нічого не сталося.

— А ти робиш все, аби зупинити мене, — ледь чутно відказав він, поки я притискала його плечі до підлоги. Мої груди важко здіймалися, а волосся розсипалося по обличчю, закриваючи нас від об’єктивів камер, що висіли під стелею.  — Мій особистий голос розуму. 

Найт раптом усміхнувся, тягнучи обличчя вище. Його рука, що нібито намагалася звільнитися від мого захвату, на мить затрималася біля моєї кишені та щось поклала всередину. Я навіть не помітила коли він встиг дістати ту дрібничку. Зате добре помітила як він зухвало впав на підлогу та посміхнувся своєю нахабною посмішкою, змушуючи моє серце пропустити кілька поштовхів. 

— Перемога за тобою, вартова, — сказав він голосніше, щоб звук зафіксували камери. — Ти чудово впоралася сьогодні. 

Ловець м’яко відсторонив мене і підвівся, простягаючи руку, щоб допомогти встати мені. Я прийняла допомогу, відчуваючи, як серце калатає об ребра, щиро сподіваючись, що за нами не дуже то й наглядали чергові. У цьому місці навіть у стін були вуха, а у стелі — очі. Кожен наш рух аналізувався алгоритмами безпеки та записувався на камеру. Тому мені було жахливо цікаво, що ж саме Найт засунув мені в кишеню й навіщо йому було приховувати це від усіх. 

— Гадаю, нам варто на цьому зупинитися, — Найт підібрав свою куртку, знову стаючи тим самим холодним ловцем, якого всі знали. — Сьогодні був доволі виснажливий день і мені треба ще зібрати свої речі в дорогу. 

— Як скажеш, — знизала  плечима, намагаючись, щоб мій голос звучав рівно. — Можна особисте прохання…?

— Звичайно, — ледь посміхнувся він. — Хочеш, щоб я провів тебе додому? 

— Не те щоб… Скоріше хочу попросити тебе приглянути за батьком в дорозі. Останнім часом він дуже швидко втомлюється і я турбуюсь за нього. В його віці ходити під завалами зовсім не корисно.