Розділ №1. Серце та розум

«Знання — це те, що здатне створити цілу націю та знищити її за одну мить. І той, хто ними володіє — тримає у своїх руках нескінченну владу. Якщо тільки його серце не вимкне здоровий глузд та не дозволить усе зруйнувати. Саме тому ми маємо зробити все, аби серця наших нащадків були захищені від всього, що змусить їх збожеволіти ...»

Елайв Харт — Книга спогадів

«Серце» — маленьке крихке слово з п’яти літер. Хто б міг подумати, що воно  настільки могутнє, що може когось знищити пришвидшеним биттям. Варто людині відчути біль, як цей шматок м’язів вимикає мозок та змушує увімкнути первісні інстинкти. «Замри. Бий. Тікай» — і стань частиною емоцій, які змусять тебе робити те, про що б ти в стані спокою ніколи б не подумав. Наприклад, зруйнувати три гігантські куполи, які захищали міста від агресивного середовища. Добре, що це божевілля  залишилося у минулому і більше ніхто не додумається до подібного. 

Притискаючи до себе «Вічний закон», я раділа, що живу в роки чистого розуму. Страшно уявити, як ще кілька десятків років тому люди знищили десятки громадян та єдиний захист між отруйним світом та безпекою через якісь жахливі почуття. А потім, ніби нічого не сталося, ще й писали про це книги та розповсюджували картини. Творчість завжди була лише гарною обгорткою для агресії. Хто б там що не казав. Як там говорилося в одній із книг старого часу?

«Знання — це тверда земля під ногами, яка дає опору в житті. Тоді як почуття — це потік води, який намагається знести цю опору. Й варто  дозволити серцю хоч на мить заговорити гучніше за розум — як вода змиє все, що ти будував і зробить руїнами…»

Притискаючи ближче до грудей мою найбільшу цінність, я крокувала чорною дорогою, створеною з гумової крихти. Мої черевики м'яко пружинили від неї, захищаючи від випадкових травм. Десь на балках світилися неонові лампи, які повільно знезаражували простір, вкриваючи вулиці м'яким блакитним кольором. Неподалік проїжджали чорні магкари, які рухалися вздовж пластин, які не давали їм навіть на сантиметр збитися зі шляху. А над моєю головою переливався величезний захисний купол, який не пропускав ні дощ, ні вітер, ні дим усередину другого полюса. Безпека — ось, що я відчувала щоразу, коли виходила надвір.

Можливо, безглуздо, але мені подобалося усвідомлювати, що я донька того самого Елайва Харта, який створив цей чудовий світ. Подобалося бути частиною цього живого ідеалу і подобалося відчувати себе також причетною до цього. 

— Сейв! — відірвав мене від роздумів знайомий голос. Повернувшись назад, я натрапила на найвірніші очі в цьому полюсі й посміхнулася. 

— Привіт, Найте, — привіталася з другом дитинства й за сумісництвом відважним ловцем у чорній уніформі. Мабуть, він також йшов додому після патрулювання кордонів. Час ані краплі не змінив його. Такий же сильний. Такий же красивий. І такий же відданий ловцям. — Як твоя  робота?

— Нічого особливого, — тонкі губи повільно розтягнулися, освітлюючи простір подібно до аргонових газових ламп. Гарячі пальці ледь зачепили мою долоню. Може, ми й не отримали ще документи на створення сім'ї, але це не заважало нам крадькома торкатися один одного або під виглядом тренувань  спілкуватися тісніше. — Як гадаєш, може, нам варто зустрітися після вечері на майданчику? Що скажеш?

— Скажу, що залюбки вкладу тебе на лопатки! Якщо ти не боїшся цього, звичайно. 

— Я ніколи не боятимусь тебе, Сейв. Навіть якщо цей світ знову зійде з глузду, я стоятиму поруч з тобою і захищатиму, — серйозно відказав ловець, перш ніж замовкнути й сунутись зі мною в бік дому. І я йому беззаперечно вірила. Він завжди стояв на моєму боці. 

 Невеликі камерні будинки вздовж дороги поступово стали загорятися  світлом, подібно до зірок зі старих книг. Цікаво, як вони виглядали наживо? Чи бачили їх ловці, пробираючись руїнами мертвих міст, чи їм під час рейдів не до них? Мені завжди хотілося побувати серед команди, щоб батько почав помічати й мене.  Але, на жаль, містер  Харт останні роки ніколи не розводив зайвих розмов. Єдине, чим він жив —  це ловці та Конгрес, до якого він колись й сам належав з мамою. Можливо, воно і на краще. Після її смерті він став зовсім не свій і не хотіла завдавати йому болю більше, ніж він вже відчував.

— Як там на службі? — вирішила порушити тишу, яка повисла між нами. 

— Нервово, — зам'явся Найт на мить, збиваючись з чіткого кроку, — був черговий прорив у куполі. Один з секторів  нижнього міста вкрив такий дим, що люди кашляли пів дня. Довелося викликати техніків, щоб вручну латали триплекс, котрий обсипався й зачепив виробництво. Було багато постраждалих.

— Останнім часом блоки купола часто йдуть тріщинами... — згадувала останні новини в закритих інформаційних каналах.  — Їх варто було б замінити, а не латати. Вони ж теж не вічні. 

—  Я розумію, але… поки немає чим. Та й техніки подейкують, що проблема у будові самого купола. Балки все сильніше вкриваються корозією, і триплекс тремтить через погане кріплення. Потрібно вирізати та зварювати нові. А для цього підготувати відразу ж сектори з триплексу, щоб потрісканий потім двічі не міняти. Нам не вистачає ресурсів, знань та й дозволу зверху на все це. Ти ж сама знаєш, що зараз всі ресурси йдуть на перший полюс. Після того як твій батько пішов з Конгресу, вони там всі показилися.  

— Я пошукаю інформацію чи можна якось замінити діючі формули на більш доступні, — прошепотіла собі під ніс, згадуючи заголовки у розділі фізики. — Завтра мають завести велику партію книг, можливо, в них знайдеться щось корисне.

— Хотілося б вірити в це. Добре мати свою людину серед вартових. Хоч хтось серед цієї недоеліти мислить розумно… Батько все ще намагається щось вдіяти, але в нього занадто мало влади для цього, — хлопець скривився, зупиняючись перед порогом мого дому, і поправив пасмо, яке вибилося з волосся. — Я навіть не помітив, як ми так швидко прийшли...