Пролог

Світ за межами купола пахнув горілим пластиком та іржею. Цей запах був настільки густим, що я майже відчувала його на смак. Він в’їдався мені в горло, змушуючи кашляти щоразу, коли я намагалася зробити подих, ледь поспішаючи за мамою. 

— Швидше, Сейв! Не озирайся! — знову й знову кричала вона, змушуючи моє серце здригається від страху. Я шукала поглядом тата, але його ніде не було видно. Лише темрява, дим, я та вона. 

Позаду нас, мов велетенська мильна бульбашка, що застигла за мить до вибуху, височів скляний купол другого полюса. Його ідеально гладка поверхня відбивала спалахи неонових ліхтарів, перетворюючи дорогу попереду на химерні відблиски й тіні. Очі те й діло вихоплюють дрібні деталі на швидкості, від яких починає боліти голова. Занадто швидко. Занадто страшно. Занадто незрозуміло, щоб й далі бігти, навіть не озираючись. 

— Де тато? — задихаючись, вкотре спробувала запитати в неї, зашпортуючись об шматки металу та каменів, й розбиваючи коліна до крові. Але вона ніби й не помітила цього. Лише підхопила мене за лікоть й потягнула далі, поки я шкутильгала. Край робочого сектора виглядав лячно.  Я ніколи не бачила раніше такого такої розрухи як зараз, і  це лякало мене настільки сильно, що навіть збиті коліна раптово відійшли на задній план. — Мені страшно, мам! Куди ми біжим? 

— Він прийде до нас пізніше,  — мама на мить зупинилася, щоб перевірити показники на своєму лайфлайнері, який весь час гудів через швидкий пульс.  — Але зараз ти маєш йти зі мною та робити те, що я тобі скажу. 

— Але ж тут небезпечно! Чому ми тікаємо до краю міста?

Мама раптово опустилася на коліна переді мною, ігноруючи бруд, що вкривав її колись чисту форму. Вона взяла моє обличчя у свої тремтячі руки та стиснула настільки сильно, що я обов'язково б  розплакалася якби вміла. Але я не вміла плакати… Навіть коли вона просила мене це зробити. Я просто не могла. От і зараз, лише стиснула сильніше зуби від болю та спробувала зосередитись на її словах.

—  Ти маєш довіритися мені, Сейв. У нас залишилося обмаль часу, — вона кивнула в бік прірви яка простягалася за кам’яною стіною — останнім рубіжем між цивілізацією та отруйним світом. А потім перевела погляд на камери, котрі височіли на краю й фіксували рух.  — Ти маєш підійти до краю та стрибнути вниз. Сама.  А я стрибну слідом. 

— Що...? — не повірила почутому. Навіть звідси було видно, як по той бік стояв густий дим й вкривав собою прірву. Тут було дуже високо, понад тринадцять метрів, які звели, щоб ніхто не міг пробратися в полюс. З такої відстані від мене не залишиться навіть мокрого місця… — Я ж розіб'юся...? 

— Не розіб’єшся. Там... там є спеціальні повітряні подушки. Пам’ятаєш? Ми читали з тобою про них в книжках. Повітря підхопить тебе і м’яко опустить вниз, — надламався її голос. — Тому стрибай. Чуєш, Сейв? Заради нас із татом!  Тоді все нарешті стане на свої місця і я зможу нормально жити. 

— Мамо...? — все ще розгублено тремтіла в її руках, не розуміючи, що відбувається. 

— Просто зроби це! Хоч раз в житті послухайся мене, Сейв!!! Мене, а не його!!! — зірвалася вона на крик. Її пальці з силою штовхнули мене і я з жахом стала робити невпевнені кроки, оглядаючись назад.  — Ти маєш зробити це сама! Я не можу йти ближче! Нумо! 

Навіть зараз, заливаючись сльозами, вона була дуже гарною. Найгарнішою мамою в світі. Тією самою, яка читала мені купу книжок та обробляла мої рани. Тією самою, яка завжди піклувалася про мене. Вона ніколи б не завдала мені шкоди... Я була найціннішим її скарбом, як вона казала. Але розум продовжував цитувати мені вирізки з різних статей про небезпеку світу по той бік. 

Мій погляд опустився на бетонну межу, яка  обривалася в нікуди. Десь глибоко внизу вихорився густий туман, підсвічений тьмяними вогнями. Чим ближче я підходила до краю, тим сильніше вітер розвивав моє волосся та намагався знести мене в протилежний бік. Ніби теж розумів, що це нічим хорошим не закінчиться. Але я знала, що мама з татом ніколи б не зробили нічого, що могло б мені зашкодити. Тому продовжувала бороти свій страх. 

— Сейв! — пронизливий крик розрізав повітря, змушуючи мене здригнутися та  різко повернутися на звук.  Зі сторони технічних секторів виднівся маленький силует, в якому я з жахом впізнала Найта. Його обличчя було мокрим від сліз, а чорна форма ловця  розхристаною. — Не смій! Чуєш?! Твоя мама збожеволіла, Сейв! Тікай!!!

— Що...?  — всередині мене все ніби обірвалося й ніби по команді перед очима з'явилися слова з батькової книги:

«Хворі люди завжди занадто  емоційні. Їхнє божевілля виходить за межі тіла та з'являється на їхньому обличчі: сльозами, навіженою посмішкою та червоними плямами. Вони часто зриваються на крик, бо їхній розум не може заспокоїтися та проаналізувати ситуацію об’єктивно»

Мій погляд перемістився на бліде обличчя мами, вкрите сльозами. Вона плакала всю дорогу сюди, що ми бігли. І... Навіть накричала на мене. А ще... Вона навіть не помітила, коли я впала й до крові збила свої коліна, хоча раніше завжди турбувалася про мене. Десь збоку все гучніше лунав голос Найта, а я дивилася на неї та не могла відвести погляду. Невже вона захворіла…? 

— Мамо...? — зірвалося з губ, поки її обличчя лише скривилося ніби від удару в груди, й вона розлючено стала наближатися до мене. Холодні пальці зі всієї сили стиснули моє передпліччя й штовхнули майже на край. — Мамо…? Що ти робиш...? 

— Повертаю все на свої місця, — мовила вона ніби чужим голосом, кидаючи мене зі всієї сили об кам'яну огорожу. 

Біль розлився в голові й по обличчю стало стікати щось гаряче, а я навіть не могла поворухнутися. Просто дивилася в її очі, до останнього сподіваючись, що вона отямиться та скаже, що ми вертаємось додому. В очах нестерпно  помутніло. Жахливо захотілося розплакалася, закричати, сказати хоч щось, але все що я могла — нерухомо лежати й дивитися як вона спопеляє мене своїми блакитними очима. 

Тато завжди казав, що божевілля вивільняє приховані бажання людей, які розум просто не дозволяв виконати. Що під час загострень хворі громадяни своїми руками підірвали перший купол, знаючи, що внизу тисячі людей. Просто тому, що глибоко всередині прагнули вбити їх. Розглядаючи мамине обличчя, я тільки й могла що питати себе, чому вона хотіла моєї смерті настільки відчайдушно. Можливо, я не була ідеальною, але… Хіба я не була достатньо хорошою донькою  для неї, щоб вона хоча б могла терпіти моє існування...?