Перша частина

Присвята

Усагі — Сейлор Мун, воїну любові та справедливості

Амі — Сейлор Меркурій, воїну любові та розуму

Рей — Сейлор Марс, воїну любові та пристрасті

Макото — Сейлор Юпітер, воїну любові та впевненості

Мінако — Сейлор Венері, воїну любові та краси

та Еріці — яка у мене повірила, та яку я скривдив. Без неї, цього фанфіку не було б.

Перша частина

У Токіо був сонячний зимовий ранок. Світло заливало усе навколо та засліплювало перехожих. На другому поверсі у невеликому будинку, що стояв посеред засніженої вулиці, крізь темні штори пробивався єдиний промінчик світла. Кішка Луна ніжилася під сонячним теплом, доки не прокинулася. Потягнувшись, вона оглянула кімнату. Світла було достатньо, щоб побачити купку одягу, зваленого на стілець, а також, розкидані усією підлогою, книжки та зошити. Кішка подивилася на винуватицю навколишнього безладу - Усагі. Дівчина мирно спала, адже сни були одним із небагатьох місць, де вона почувала себе у безпеці. Усагі зараз мріяла про щось романтичне. Бійки з темними силами вимагають усіх зусиль, що їх може докласти дівчина. Вони щомиті можуть напасти на Токіо, тому варто бути пильними і берегти сили. Луна стрибнула на ліжко та почала будити дівчинку.

- Усагі, прокидайся! Агов, ти чуєш мене? Вже дев’ята ранку!

- Га, що, - дратівливо скрикнула дівчина та потягнулася до годинника, - Лишенько! Чому ти мене не розбудила раніше!?

- Я, взагалі-то, не будильник і не мушу щоразу будити тебе.

- Ти певна? Інколи в мене враження, що тільки це ти і робиш...

- Що я роблю, так це нагадую тобі про твої обов’язки. І у мене враження, що це безрезультатно.

Усагі швидко схопилася зі свого ліжка та почала збиратися до школи. Узявши речі, вона подивилася у дзеркало та посміхнулася сама собі. Дівчина швидко побігла сходами, схопила бутерброд, що лежав на столі та відправилася до школи. Ідучи вулицею, вона захоплювалася красою довкола. Дітлахи бігали довкола снігових баб і кидалися сніжками. Знаючи, що у школі на неї будуть сердитися, Усагі пришвидшила ходу. Їм ніколи не зрозуміти, як то важко, коли на твоїх плечах лежить порятунок світу. Дівчина стояла перед брамою школи, повна нерішучості, адже, коли вона зайде, вороття вже не буде. Потягнувши ручку воріт, вона, з приємною усмішкою, згадала про своїх подружок, що, разом із нею, боронять добро та любов. Усагі зробила крок і увійшла.

Далеко від неї, сонце стояло високо над храмом Хікава. Уся будівля була вкрита пухким блискучим снігом, що надавав червоним стінам та стелі особливого, чарівного вигляду. Дві чорні тіні - двоє величних чорних воронів кружляли на тлі ясного неба. А на землі за ними спостерігали двоє дівчат.

- І ти не боїшся, що вони полетять? - запитала дівчина з довгим світлим волоссям, що вільно спадало до поясу кімоно.

- Їм немає куди летіти, - відповіла Рей, темноволоса володарка храму, - вони вільні у небі, але не знають, що робити з тією свободою. Облишмо їх літати, нам ще треба виконати купу роботи. Мінако, подай-но мені лопату.

Дівчина підвелася та передала подружці згаданий інструмент. Подружки почали чистити подвір'я від снігу, розмовляючи про те, наскільки чудовим має стати цей день. Мінако недбало запитала Рей чому вона покликала саме її. Дівчина відповіла, що їй просто було б приємно зустрітися. Вони розговорилися і почали сперечатися про необхідність носити кімоно під час звичайного прибирання, але швидко схаменулися, адже Рей переконала подругу у необхідності традицій. Несподівано, за воротами пролунав стукіт. Дівчата відклали убік лопати та відчинили ворота перед несподіваним гостем. Він був увесь закутаний у теплий одяг так, що був схожим на ходячу ковдру.

- Вітаю у храмі Хікава, вам потрібна певна допомога?, - запитала Рей, оцінюючи поглядом її гостя.

- Так, мені потрібно, - його голос був приглушений товстим шарфом. Було помітно, що відвідувач докладає чималих зусиль, щоб чітко вимовляти слова, - мені потрібні ліки чи може якийсь відвар, від головного болю.

- Ви зробили правильно, що прийшли сюди, у нас саме є дещо таке. Ви можете зайти всередину, поки я шукатиму. Сьогодні ми не планували приймати відвідувачів, але завжди раді допомогти людині у біді.

З цими словами, Рей зробила подружці жест, щоб та придивилася за гостем. Сама вона пішла до будівлі храму та зникла за дверима. Мінако посміхнулася відвідувачу та детальніше роздивилася його. Це був середнього зросту чоловік, який часто сіпався, чи то від болю, чи то від холоду. Їй було його шкода.

- Ви пройшли неабиякий шлях, аби дістатися сюди. Я досить добре знаю це місце і, зазвичай, сюди приходить або малеча, або люди, що шукають собі оберегів та різних романтичних причарувань. Нечасто сюди приходять по ліки.

- Обереги... Можливо варто придбати собі декілька, - за голосом можна було сказати, що чоловік всміхнувся, - сьогоднішній день був, певно, найдивнішим за останній час. Це все почалося рано вранці. Я, і ще кілька людей, чекали на автобус, як раптом почалося гудіння. Спершу, ніхто не звернув увагу, проте звук ставав все чіткішим. Здійнявся вітер, люди ховалися як могли, проте, за мить, пролунав гучний свист. Щось темне стало між мною та іншими людьми, немов, відгородило від них. Від усього, що було довкола. Не в змозі дивитися у цю темряву, я заплющив очі і біг. Дужий вітер збивав з ніг, свист не давав почути ані звуку, проте, згодом це припинилося. Я зрозумів, що знаходжуся посеред лісу. Високі дерева стояли довкола, людей геть не було чутно. Я не знав, у який бік іти, тож коли знайшов цей засніжений шлях і вийшов до храму, я був дуже вдячний долі.