Розділ 5.

Блакитне небо, розшите клаптиками хмар, поволі наливалося вечірньою червінню. Сонце неквапно ховалося за обрій, залишаючи на верхівках дерев останні золотаві відблиски.

Ліс нарешті розступився.

Попереду, на пагорбі, розкинулося місто. Серед будинків височів замок, оточений кам'яними мурами, а просто з його середини здіймалася в небо тонка вежа. Вона була такою високою й стрункою, що здавалося — ще трохи, і її шпиль торкнеться хмар, які повільно пливли над містом.

— Де це ми? — поцікавилася я.

— Місто називається Іршок, — відповів Сайрос. — А в народі його кличуть Голкою. Саме через ту вежу.

Я задерла голову ще вище.

— Нічого собі голка... Того й гляди, небо проткне.

Сайрос тихо всміхнувся.

— А до Аскілу ще далеко?

— Ще день дороги, — відповів він. — Ми навмисно зробили гак, щоб заїхати сюди. Лорд цього міста мій давній знайомий, зупинимося у нього на кілька днів.

— Перепочити?

— І не тільки, — кивнув Сайрос. — У мене тут запланована одна зустріч. І заберемо мого каштеляна, він вже мав закінчити наші справи.

Я кивнула і знову визирнула у вікно.

Поки що Іршок здавався звичайним містом. Не таким великим, як мені здалося здалеку. Без високих оборонних мурів, до яких я звикла в Норкарі. Навколо простягалися широкі поля, уже притрушені вечірніми тінями, а дорога неквапливо вела нас до перших будинків.

У кареті знову запанувала тиша. Сайрос задумливо дивився у вікно. Манс, заколисаний рівним погойдуванням карети, дрімав, раз у раз клюючи носом.

Мій живіт тихенько забурчав. Я вдала, що нічого не сталося. За хвилину він буркнув голосніше.

Манс пирхнув, не розплющуючи очей. І майже одразу його власний живіт обурено озвався у відповідь.

Я не втрималася й тихо засміялася.

— Нічого, потерпіть ще трохи, — усміхнувся Сайрос. — У замку вас добре нагодують.

Я відкинулася на спинку сидіння й поклала сумку Лорени собі на коліна. Хотілося ще раз роздивитися її подарунки, можливо одну зі шпильок вже можна якось причепити до волосся. Та щойно я відкрила сумку, з дороги долинув тупіт копит.

Я завмерла.

Мимоволі прислухалася не до звуку, а до самої себе.

Ні.

Жодного стиску чи страху. Небезпеки я не відчувала.

Заспокоївшись, я знову зазирнула до сумки. Пальці перебирали стрічки, дерев'яний гребінець, маленькі прикраси, аж поки не натрапили на зачерствілий шматок хліба. Я стиснула його в долоні й тихо зітхнула. Живіт одразу нагадав, що він досі порожній. Так хотілося відкусити хоча б маленький шматочок… Але якось незручно. Усі голодні. Не буду ж я їсти сама.

Тим часом тупіт копит ставав дедалі ближчим. Манс випростався. Сайрос відсунув шторку й визирнув у вікно. За мить він спокійно відкинувся назад.

— Це міська варта, — коротко пояснив він. — Виїхали нас зустрічати.

Манс тихо зітхнув і розслабив плечі.

Сайрос почав неспішно готуватися до прибуття у замок. Поправив комір, підтягнув шнурівку на чоботях, провів пальцями по волоссю. Спокійні та звичні рухи.

Манс теж швидко привів себе до ладу. Розправив складки на сорочці, перев’язав хвіст й одразу став серйознішим.

Я лише кілька разів провела гребінцем по волоссю та перекинула сумку через плече, щоб випадково не забути її в кареті.

І все.

Навряд чи хтось узагалі зверне на мене увагу. Напевно, відправлять до слуг, поки Сайрос займатиметься своїми справами. Я була зовсім не проти. Головне, щоб нагодували.

Міська варта порівнялася з каретою. Сайрос відсунув шторку й визирнув назовні.

— Вітаємо вас, лорде Сайросе, — пролунав низький, упевнений голос вартового. — Перепрошуємо за те що турбуємо. Ми не чекали, що ви прибудете каретою. Мілорд Ехтар наказав перевірити.

— Нічого страшного, — кивнув маг. — Сподіваюся, тепер до самих воріт нас уже не затримуватимуть.

— Саме так, пане.

Задзвеніли вудила. Вартові швидко зайняли місця попереду карети. За хвилину той самий голос головного уже лунав попереду, віддаючи короткі накази. Перед нами поспішно звільняли дорогу.

Невдовзі карета зупинилася. Дверцята відчинилися. Сайрос неквапливо ступив на бруківку. За ним майже одразу вистрибнув Манс. Я виходила останньою, затримавшись на сходинці, щоб розглянути замкове подвір'я.

Сонце вже сховалося за обрієм. Сутінки поволі огортали місто, але двір потопав у теплому світлі смолоскипів. Полум'я здригалося від легкого вечірнього вітру, ковзаючи золотими відблисками по кам'яних стінах.

Вартових тут було не менше, ніж у володіннях пані Лорени. Та вдягнені вони були по-різному. Одні стояли у важких обладунках, інші — лише в темній шкіряній броні.

Саме вони найбільше привернули мою увагу. Такі рухалися майже беззвучно й втекти від них дуже важко.

Я мимоволі зупинилася біля карети, не наважуючись зробити наступний крок.

Сайрос обернувся. Помітивши, що я відстала, він без жодного слова підійшов, легко взяв мене за руку, а тоді ледь торкнувся пальцем мого підборіддя, спонукаючи підняти голову.

— Поглянь.

Я слухняно задерла голову.

Вежа.

Зблизька вона здавалася ще вищою. Я ковзала поглядом угору, поверх за поверхом, через кам'яні карнизи, вузькі вікна і темні балкончики, аж поки не знайшла шпиль. Здавалося, він справді губився серед вечірнього неба. Я спробувала подивитися ще вище.

Світ хитнувся.

Голова запаморочилася так різко, що ноги самі підкосилися. Та тепла рука Сайроса міцніше підтримала мене за лікоть.

— Обережно, — тихо мовив він.

Я збентежено кліпнула, знову знайшовши землю під ногами. Тримаючись поруч із Сайросом, я рушила до замку. Лише коли над нами зімкнулася висока склепінчаста стеля парадного холу й вежа остаточно зникла з поля зору, я нарешті озирнулася навколо.

Перед Сайросом розшаркався якийсь чоловік у темному, стриманому вбранні. Напевно, управитель. Манс стояв поруч і ледве стримував позіхання — дорога всіх добряче втомила.