Розділ 4.

Ранок зустрів гучним пташиним співом. Сонце ще не визирнуло з-за замкового муру, а пернаті вже святкували початок нового дня, перекрикуючи одне одного так, ніби боялися не встигнути.

Я солодко потягнулася на ліжку. Тіло слухняно відгукнулося на кожен рух. Як же добре, коли нічого не болить. Коли не ниють ребра, не паморочиться в голові й не доводиться щоразу думати, як би ненароком не зачепити поранену ногу.

Я ще трохи полежала, слухаючи пташиний гамір і запам'ятовуючи цей спокій — ніби про запас.

Потім неохоче підвелася.

Попереду було багато справ.

Переодягнутися. Розчесатися новим гребінцем — після того, як Лорена вчора розплутала моє волосся, це більше не скидалося на щоденну битву. Вмитися. Перекласти прихований під подушкою хліб до сумки й кишень. Одну скибку я згризла просто дорогою — живіт уже давно нагадував, що настав час сніданку.

Я вже збиралася застібнути сумку, коли погляд сам ковзнув до знайомої полиці.

Пляшка зі змією.

На мить у голові спливло вчорашнє:

— «Повернешся в ліжко — скажу.»

— «Не заважай.»

— «Ні.»

Я фиркнула.

— Ну... трохи налякатися вам не завадить.

Підійшовши до столу, я взяла тонкі щипчики. Обережно витягла корок із пляшки й, затамувавши подих, підчепила змію. Вона й досі виглядала майже живою. Обережно поклала її між кількома баночками так, ніби вона сама туди заповзла й саме збиралася ковзнути далі.

Відступила на крок. Придивилася. Ні, ось так буде краще. Посунула одну пляшечку трохи вбік. Тепер змія лежала саме там, куди найімовірніше впаде погляд. Я ледь помітно всміхнулася.

— Оце буде обличчя…

Зовсім тихо заткнула пляшку корком, поставила її на місце й ще раз оглянула стіл. Наче нічого й не сталося. Тепер можна було їхати.

Я присіла на край ліжка, склавши руки на колінах. Залишалося тільки чекати. Час тягнувся напрочуд повільно. Я вже встигла занудьгувати й разів із десять поглянути на двері. З кожним кроком у коридорі серце підскакувало.

А раптом це Колара? А раптом вона зараз зайде і побачить змію раніше ніж я поїду?

Я навіть уявила її обличчя — і ледь стримала усмішку.

Ні. Тільки б не зараз.

Ще трохи.

Думки вже почали схилятися до того, щоб самій піти шукати Сайроса, аби не сидіти без діла, коли двері нарешті відчинилися. До лазарету зайшов Манс.

Вигляд у нього був такий, ніби прокинувся він зовсім недавно. Очі ще трохи припухлі після сну, волосся абияк зібране в хвіст, а кілька темних пасом уперто спадали на чоло, зовсім не додаючи йому тієї поважності, яку він так любив удавати.

— Збирайся. Час їхати, — сказав він, ковзнувши по мені коротким поглядом. — Поснідаємо вже в дорозі.

— І тобі доброго ранку, — спокійно відповіла я. — Я вже готова.

Манс ще раз уважніше оглянув мене.

— Справді готова…

Я ледь усміхнулася.

— Уявляєш?

Він лише тихо фиркнув.

— Ходімо.

Я підхопила сумку й рушила слідом.

У великій залі вже чекали Сайрос, Лорена й Колара.

Сайрос саме дякував лікарці за турботу. Говорив спокійно, щиро, так, ніби справді був вдячний за кожну перев'язку. Мені теж, мабуть, варто було сказати щось більше. Хоча б подякувати. Але, зустрівшись із Коларою поглядом, я лише невпевнено всміхнулася.

— До побачення.

— Бережи ногу, — коротко відповіла вона.

— Добре.

Я слухняно кивнула, подумки сподіваючись, що за кілька хвилин їй буде вже не до моєї ноги.

Манс не став затримуватися, лише коротко попрощався і попрямував до виходу. Я поспішила за ним.

Ми вийшли на центральний двір. Біля широких сходів уже чекала карета, запряжена четвіркою рудих коней. Я мимоволі сповільнила крок.

Не золота й не прикрашена коштовностями — звичайна дерев'яна карета зі світлими віконцями й темним лакованим дахом. Але для мене вона була майже дивом. Колись я бачила такі лише здалеку. Ховаючись у провулках або сидячи на даху покинутої комори, дивилася, як у них сідають багаті пани й пані. Тоді мені здавалося, що всередині має бути якийсь зовсім інший світ.

А тепер я стояла поруч.

Позаду карети до спеціальних кілець були прив’язані ще два коні. Манс тим часом уже пройшов повз мене й умостився всередині. 

Я зробила ще кілька кроків... і нерішуче зупинилася.

— Подобається? — почувся за спиною голос Сайроса.

Я мовчки кивнула, не відводячи очей від карети.

— То чому не сідаєш?

Я невпевнено глянула на нього.

— А... мені теж можна?

Сайрос навіть трохи здивувався.

— Звісно. А як інакше?

Я відчула, як щоки теплішають. Не знаю чому, але мені весь час здавалося, що зараз хтось покличе справжніх пасажирів, а мені скажуть відійти. Натомість Сайрос лише всміхнувся, легко підхопив мене під пахви й посадив усередину.

Я ледь не забула, як дихати.

Усередині було затишно. Дві м'які лавки одна навпроти одної, шторки на вікнах, темне різьблення вздовж дерев'яних стінок. Я обережно сіла навпроти Манса, боячись зайвий раз торкнутися чогось руками. Хлопець лише ковзнув по мені поглядом і нічого не сказав.

Сайрос піднявся до карети й сів поруч із Мансом. За мить кучер смикнув поводи. Коні рушили вперед, і копита дзвінко застукотіли по бруківці.

Ми майже виїхали з подвір’я, коли з боку замку долинув гучний вереск.

Я ледь не підстрибнула.

Невже вже знайшла?

У грудях радісно защеміло. Хотілося озирнутися, але я мужньо втрималася. Натомість із надзвичайно серйозним виглядом заходилася розглядати різьблення на стінці карети, ніби нічого особливого не відбувалося.

— Що там сталося? — Манс визирнув у віконце.

Позаду ще раз долинув обурений голос Колари.

— Цікаво... — промовив Сайрос і теж глянув назад.

Потім повільно перевів погляд на мене. Я вперто дивилася кудись убік.

— Сейфро…