Розділ 3.

Все-таки я задрімала. Сон був неглибокий, але спокійний.

Прокинулася я не від звуку. Просто раптом відчула чийсь погляд. Очей не розплющувала. Небезпеки не відчувала. Може, якщо лежати тихо, той, хто дивиться, просто піде, а я знову засну.

Але погляд не зникав. Крізь тишу долинало рівне дихання, трохи свистке через вузький ніс.

Я повільно розплющила очі, зустрівшись поглядом з Коларою.

Вона ніби не чекала, що я прокинуся. Різко випросталася, мимоволі відступила на крок і відразу відвернулася, наче її застали за чимось, чого я не мала бачити. Не сказавши ні слова, вона повернулася до свого столу.

Я насупилася.

Що це зараз було?

Не встигла я про це подумати, як у двері ввічливо постукали.

— Заходьте, — озвалася Колара, вже звичним рівним голосом.

Петлі тихо скрипнули, і до лазарету ввійшла пані Лорена. Колара шанобливо вклонилася.

— Добридень... — тихо промовила я.

Власний голос прозвучав так несміливо, що я сама ледь його почула.

Лорена тепло усміхнулася.

— Добрий день, Сейфро, — лагідно відповіла вона. — Коларо, чи не залишите ви нас ненадовго самих?

— Так, звісно.

Лікарка ще раз коротко вклонилася й мовчки вийшла. Двері тихо зачинилися.

Лорена підійшла до мого ліжка. У руках вона тримала згорток зі світло-зеленої тканини й невелику шкіряну сумку. Просту, трохи потерту — зовсім не таку, якої чекала від господині замку.

Вона обережно поклала речі поруч, підібрала поділ сукні й легко присіла біля ліжка. Я мимоволі сховала босі ноги глибше під ковдру. Поряд із нею навіть моя чиста сорочка здавалася старою й незграбною.

Лорена поклала долоні на коліна, але не поспішала починати розмову. Наче підшукувала потрібні слова.

Я мовчки чекала.

— Це тобі, — нарешті промовила Лорена, простягаючи мені сумку й згорток. — Я знаю, що в тебе немає з собою жодних речей. Тож вирішила трохи це виправити.

Я не ворухнулася. Лише дивилася на подарунок, не наважуючись його взяти. Помітивши мою нерішучість, Лорена сама відкрила сумку.

— Ось гребінець... дзеркальце... кілька хустинок.

Вона неквапливо викладала речі на ковдру. Прості. Без дорогого каміння чи золотих оздоб. Але всі вони здавалися такими охайними, що мені навіть страшно було до них торкатися.

— Тут ще браслети, кулончики... Усе це я носила в дитинстві, — Лорена ледь усміхнулася. — Потім сама роздивишся. Мені вони вже ні до чого. Та й синові, гадаю, теж.

Я мовчки кивнула. Пальці самі потягнулися до маленького дзеркальця. Ніколи не мала власного.

— А ще стрічки для волосся, — продовжила вона, зазирнувши на мою коротку скуйовджену чуприну. — Але вони ще трохи зачекають.

Я мимоволі торкнулася волосся. Коли втекла від Собури, довгу чорну косу довелося відрізати кухонним ножем. Так легше було загубитися серед вуличних хлопчаків. Відтоді не давала відрости волоссю довше за вуха.

— Зате гребінець уже знадобиться, — сказала Лорена й простягнула його мені.

Я відчула, як щоки починають палати. Провела гребінцем по волоссю. Дерев'яні зубці відразу ж намертво застрягли.

Я смикнула раз.

Другий.

Безрезультатно.

— Давай допоможу.

У її голосі не було ні сміху, ні докору. Лише спокій.

Я ще трохи посмикала гребінець, ніби сподіваючись упоратися самотужки. Потім здалася. Мовчки повернулася до Лорени спиною.

Її пальці рухалися обережно. Там, де я вже давно висмикнула б пів голови волосся, вона терпляче розбирала кожне пасмо. Було трохи боляче, але значно менше, ніж я чекала.

— Не сутулься.

Легкий дотик між лопатками змусив мене випростатися.

— А то так і звикнеш ходити.

Я слухняно вирівняла спину.

— Дівчина завжди повинна мати гарний вигляд, — продовжила Лорена. — Неважливо, хто вона — доярка чи шляхетна пані. Гарна постава й охайність не створюють красу. Вони лише дозволяють їй проявитися. 

Я трохи помовчала.

— Та хіба ж я красива?

Запитання вирвалося саме. Я навіть не встигла подумати.

Руки Лорени на мить завмерли.

— Звісно, — відповіла вона трохи збентежено. — Невже хтось змусив тебе думати інакше?

Я опустила очі. Добре, що сиділа до неї спиною, так було легше сховати розгубленість.

— Ну… я просто якось про це не замислювалася, — тихо відказала я, розглядаючи край простирадла.

Лорена лагідно всміхнулася.

— Даремно. Ти дуже мила дівчинка. І, коли трохи підростеш, виростеш справжньою красунею. Просто зараз ти цього ще не бачиш.

Я мовчала.

— Поглянь хоча б на себе, — м'яко продовжила вона. — У тебе великі темні очі, гарні риси обличчя... А коли усміхаєшся, вони ніби оживають. Просто ти так рідко усміхаєшся, що й сама, здається, про це забула.

Я слухала її й не могла позбутися дивного відчуття. Наче вона говорила про когось іншого. Не про мене. Та попри це в грудях повільно розливалося тепло. Незвичне. Трохи ніякове... але приємне.

— Ну ось, — задоволено мовила Лорена, відкладаючи гребінець. — Так значно краще. А тепер примір ось це.

Вона розгорнула згорток зі світло-зеленої тканини й розклала його на ліжку. Усередині лежали сорочка, штани, жилет і пара взуття.

— Це теж тобі. Сподіваюся, з розміром я вгадала.

— Мені? — я із захватом провела пальцями по гладенькій тканині сорочки. — Пані Лорено... це так щедро з вашого боку. Я навіть не знаю, як вам віддячити.

— Не переймайся, — усміхнулася вона. — Мені цілком вистачить одного «дякую».

— Дякую, — щиро сказала я.

— Будь ласка.

Пані Лорена ще трохи побула зі мною. Ми разом розглядали прикраси, які вона подарувала. До кожної знайшлася маленька історія: коли носила, хто подарував, чому зберегла. Я слухала мовчки, боячись пропустити бодай слово.

Потім вона тепло попрощалася й пішла.

Не минуло й багато часу, як мені принесли обід.