Розділ 2.

Крізь сон долинуло тихе брязкання скла. Хтось уже рився у купі мотлоху. Я мимоволі насупилася. Рано ще... можна було поспати трохи довше.

Та щось було не так.

Я розплющила очі й завмерла. Наді мною була незнайома стеля. Під долонею — не стара солома й не вогка ковдра, а щось м'яке, чисте, з легким запахом трав.

Я різко сіла.

Рана на нозі лише потягнула, ніби нагадуючи про себе. Нили ребра, боліли найбільші синці, у голові неприємно паморочилося. Усе тіло свербіло й ломило. І страшенно хотілося пити.

Брязкіт долинав не з вулиці.

Біля великого столу поралась Колара. Вона діставала з шафи баночки, пересипала сушені трави, щось різала, товкла у маленькій ступці й по черзі додавала до глиняного горщика на металевій підставці. Під ним рівно горіла свічка.

У мій бік жінка навіть не глянула. Наче й не помітила, що я прокинулася. Чи просто чекала, поки я сама озвуся?

Я обвела кімнату поглядом. Біля ліжка стояв невеликий столик. На ньому — глечик із водою та склянка, наповнена по вінця. Для мене?

Я затримала на ній погляд. Спрага перемогла швидше за недовіру. Я схопила склянку й жадібно випила все до останньої краплі. Одразу налила ще одну й так само швидко осушила. Лише тоді в горлі трохи полегшало. Щоправда, майже відразу про себе нагадала інша, не менш нагальна потреба.

Я відкинула ковдру й оглянула ногу. Рану обережно перев'язали товстим шаром бинтів, уже просякнутих засохлою багряною кров'ю. Шкіра навколо почервоніла й була гарячою на дотик. Я обережно поворушила ногою. Боліло, але терпіти можна.

Повільно, намагаючись не шуміти, я сповзла з ліжка.

Поки я була без тями, мене переодягнули в довгу сіру сорочку. Рукави звисали нижче долонь, а поділ майже торкався підлоги, залишаючи відкритими лише босі ступні.

Щойно ноги торкнулися підлоги, світ хитнувся. Я вхопилася за край ліжка й завмерла, чекаючи, поки запаморочення відступить. Лише тоді обережно випросталася й зробила кілька пробних кроків.

Усупереч моїм побоюванням, нога не заболіла сильніше. Лише тягнула й нила. Не поспішаючи, я рушила до виходу.

— Ти чого встала? — різко окликнула Колара.

Я здригнулася від несподіванки й мимоволі втягнула голову в плечі.

— Мені треба до відхожого місця, — тихо відповіла я. — Не підкажете, де воно?

— У кінці коридору... — машинально відповіла жінка, але тут же насупилася. — Ні. Тобі туди не можна.

— Чому?

— У тебе рана. Я ж сказала лежати.

Я кивнула, ніби погоджуючись.

— Я обережно.

І зробила ще один крок до дверей.

— Стій.

Голос Колари став жорсткішим.

— Під ліжком нічна ваза. Не потрібно навантажувати ногу.

Я мимоволі скривилася. Користуватися нічною вазою, поки поруч ходить чужа жінка, я не збиралася.

— Ні, — тихо сказала я. — Я сама дійду.

— Не дійдеш.

— Дійду.

— Я сказала — назад у ліжко.

Цього разу я навіть не відповіла. Лише відчинила двері й вийшла в коридор.

— Стій! — гукнула Колара. — Тобі наказано лежати!

Я здригнулася. На мить навіть захотілося зупинитися. Простіше було послухатися, але тоді довелося б повернутися. А я не збиралася.

Ледь накульгуючи, я рушила широким коридором до відхожого місця. Я була вже майже на півдорозі, коли за спиною відчинилися двері.

— Стій, паршивко!

Голос Колари луною прокотився коридором. Я лише міцніше стиснула зуби й пришвидшила крок, наскільки дозволяла нога. До потрібних дверей я дісталася першою. Швидко прослизнула всередину й зачинилася на металевий гачок.

Лише тоді дозволила собі повільно видихнути.

Усі мої уявлення про неймовірну розкіш навіть таких приміщень у багатому замку одразу розвіялися. Та все ж тут було чисто й просторо.

Під стелею містилося невелике віконце, крізь яке лилося свіже повітря й сонячне світло. У кутках стояли вазони з пахучими квітами — вони справді допомагали, і тут було значно приємніше, ніж у подібних місцях, де мені доводилося бувати раніше. На невеликому узвишші виднілася діра, прикрита дерев'яною кришкою, а поруч стояв столик із мискою та графином чистої води.

Поки я сиділа, за дверима дедалі голосніше лунали роздратовані голоси. Спочатку говорила лише Колара. Голос у неї був різкий, сердитий. Потім почувся ще хтось. Вже не кричав, а щось швидко пояснював.

Я мимоволі глянула на дверний гачок. Тонкий. Одного сильного удару вистачило б, щоб його вирвати. Ховатися тут було безглуздо.

Я тихо зітхнула й відсунула гачок. За дверима на мене вже чекали.

Колара стояла найближче. Трохи позаду — лорд Сайрос і той молодий хлопець, Манс. Поруч із ними була незнайома жінка, а трохи осторонь завмерли троє озброєних вартових.

Я затримала погляд на незнайомці.

Чорна сукня, із блискучої тканини, щільно облягала її постать. Темне волосся спадало нижче плечей, а на голові сріблився тонкий обруч, схожий на переплетену гілочку з маленькими листочками.

Я знала її. Не особисто. Бачила на портреті в парадній залі. Лорена.

— Колара, і навіщо було здіймати такий галас? — невдоволено промовила вона. — Ось вона, дівчинка. Вийшла ж.

— Але вона поранена! — одразу заперечила Колара. — Шви можуть розійтися. Вона втратила багато крові. Їй не можна вставати.

Вона сказала це так, ніби справді хвилювалася. Та погляд, який вона кинула на мене, був зовсім не схожий на стурбований. Я підняла край сорочки й глянула на бинти. Жодних нових плям. Полегшено видихнувши, знову підвела очі.

— Про неслухняність я з нею поговорю, — спокійно сказав Сайрос. — В іншому ж усе гаразд. Думаю, ми можемо пройти до лазарету. Перепрошую, пані Лорено, за цю сцену.

Він шанобливо схилив голову.

— Нічого, — ледь усміхнулася жінка. — Від дітей завжди багато шуму й дрібних клопотів. На твою дівчинку, Сайросе, я вже подивилася. Цікавість задовольнила. Повернуся до своїх справ.