V

V

- Здоров, дівчисько! Когось шукаємо? Ні? Так!? НІ?!

Почувся верескливий голос - це був Антоніо з кулькою в руці.

- Я також шукаю! Своїх ляльок! Мої лялечки.. Ти вже познайомилась з ними? Гралась?? Так? Ні!? ТАК!? Відповідай, звірок! Де цей рижий негідник?? 

І тут почувся собачий гавкіт.

Перед завмерлою Емі опинився Пончик - той самий жирний рудий пес з блідою пикою, який дійсно чимось нагадував надкушеного пончика в цукровій пудрі, з якого «витікала» жовто-помаранчева «начинка» в формі його оскалу. 

Від цієї думки Емі ставало погано. 

- Пончик, я не тобі! – звернувся Антоніо до свого пса. 

- Так де той рижий пройдисвіт!?? Куди втік? Га? Він твій брат? – крикнув клоун дівчинці.

Пончик знову подав голос.

- Останній раз попереджую! Будь тихо, а то пущу на мило! – гаркнув клоун.

Пончик зітхнувши, покірно ліг і поклав голову на лапи. 

- Я знаю про що ви діти думаєте! Раз клоун, значить можна робити що завгодно?? Так? Ні!? ТАК?! А ось і НІ!! Нічогісінького подібного!! Я вам покажу, що значить образити клоуна. Я вам всім покажу як цупити чужі ляльки! Ей!

В той момент Антоніо помітив, що Емі не слухає його палку промову, і її погляд був сконцентрований десь в небесах.

- Тобі туди ще не можна! Ось коли я витрушу з тебе душу, тоді лети собі куди забажаєш. 

Пончик починав скавучати і пару раз зривався гавкати, але як тільки він помічав на собі погляд хазяїна, він тут же затихав.

- Ще нікому не вдавалось перехитрити Антоніо! Ні-ко-му!! Ще не знайшлось такого! І не знайдеться! Ні!! Так!? НІ!! Антоніо немає рівних. 

І тут Пончик почав несамовито гавкати. 

- Заткниииись!!! – заверещав клоун, – Рижа скотина! Ще звук і я зроблю з тебе опудало! 

Але тут Антоніо побачив, як все навкруги почало темніти, ніби над ними нависла хмара. Після чого помітив як Емі вказувала кудись вгору, і коли він накінець підняв очі до неба, лице його від злості змінилось на переляк. 

- Мої кульки!! Моя станція!! Як!? Куди!?? – заверещав Антоніо.

Цією хмарою виявився букет кульок від «повітряної станції Антоніо», тільки вже без вивіски. Він повільно собі плив за вітром. 

Антоніо в момент зірвався і побіг в сторону своєї станції. Пончик також рушив за ним.

- Сидіти і стерегти!! – крикнув йому Антоніо. 

Залишившись з собакою наодинці, у Емі розпочинався панічний приступ кінофобії - страху собак. Вона закрила очі долонями і підсвідомо випустила свою маску ягуара. Пончик в стрибку підхопив плюшеву голову і почав її рвати. 

Через декілька хвилин почувши вдалині вереск хазяїна, він побіг в його бік, несучи маску в своїх жовтих зубах.  

Тоді перелякана Емі побігла на футбольне поле до брата, єдиного, хто міг її захистити. 

Гра була як раз в самому розпалі - м‘яч літав з одного кінця поля в інший, за ним юрбою ганялись гравці. Але Емі бігла прямо через поле, незважаючи ні на футболістів, ні на суддю, ні на свистячих вболівальників. Бігла до воріт, які обороняв Макс. Прибігши вона міцно його обійняла і не хотіла відпускати. Макс намагався якось відчіпити її від себе, але це було марно. 
В результаті гру призупинили, суддя прибіг до воріт і підняв жовту картку. Через хвилину Макса і Емі оточили й гравці. 

А ще через хвилину прибіг сам тренер і, ледве встигаючи за ним, кволий хлопчина в квадратних окулярах. 

- Що тут? Що за нюні? – грізно спитав тренер. 

- Це якраз про те що я говорив, тренере. Макс не може без сестри ні хвилини, – сказав хиряк пожовуючи ріденькі вуса. 

- Макс, або ти виведеш свою сестру і ми продовжуємо грати далі, або я виведу вас обох, і ми продовжимо грати без тебе! 

Під свист і сміх публіки Макса і Емі вивели з поля. Деякі із присутніх скандували: «Нянька! Нянька!»
Коли вони йшли повз ставок, Емі помітила щось знайоме плаваюче на поверхні коло берега, підійшовши трішки ближче, вона впізнала плюшеву голову ягуара. Дівчинка обережно потягнула брата за рукав і показала в бік ставка, безмовно прохаючи його, щоб той витяг маску. Вона б і сама це зробила, якщо б не боялась води, але Макс лише обвів сестру злим поглядом і шарпнув рукавом. 

На виході з парку задзвонив телефон. Макс дістав його і побачив на екрані фото абонента – їх мами.
«От і все.. Раз вона дзвонить, значить вони вже з татом вдома. Це просто, блін, «чудово».. Що ж сказати?...» - думав Макс, - «Скажу, що не чув.. Чи краще почати сваритись зразу? Хм.. Чи може вони ще не вдома і мама дзвонить спитати як справи? Вона ж так часто робить». Макс подумки сумнівався, як краще вчинити.

Поки він наважувався телефон замовк. Але за мить знову задзвенів і на цей раз прийшло повідомлення: «Ми вже вдома. Ви де? У вас все гаразд?»

Тоді Макс зрозумів, що попав. Він злився і на Емі, і на маму, і на всіх навколо. 

Дійшовши до пішохідного переходу вони зупинились. Чекали, коли світлофор покаже зелене світло і дозволить йти пішоходам. Коли він загорівся, Макс пішов вперед. Опинившись вже на протилежній стороні, він обернувся і побачив, що Емі на тому ж місці біля світлофора. Вона стояла з піднятою рукою і мовчки просила, щоб він перевів її через дорогу.  

- Пішли! – крикнув Макс, навіть не думаючи повертатись за сестрою. 

Емі не рухалась з місця і було помітно як червоніли її щоки, а очі наповнюлись сльозами. 
Макс теж червонів, але від злості. 

- В мене нема більше часу бавитись з тобою! Переходь давай! – сердито крикнув Макс і махнув рукою, щоб сестра йшла до нього.

Розплакавшись, Емі по своїй звичці закрила очі руками - це їй часто допомагало. Це ніби створювало якесь захисне поле, що оберігало її від паніки. Від того її самоконтроль повертався і вона заспокоювалась. 

Як тільки Емі наважилась ступити на проїжджу частину дороги, на табло світлофора загорілося ЧЕРВОНЕ СВІТЛО!