Седативи

 „Прийду додому — посплю.” - Знову думала я, знаючи, що цього не станеться. У навушниках улюблений гурт, я їду з вечірки.
„Як же я втомилася. Ще й поїхати довелося так неочікувано, жах.”
 Можливо, я та сама запальна дівчина з вашої групи. Або ми зустрічалися в компанії. А, можливо, ви думаєте про мене: „Аделіна Крам? Он те стерво? Бісить, як таких гордих земля носить?” А в глибині душі заздрите мені. Хоча, було б чому...
— Адель, ви як з Едом? Ідете завтра?
— Ну звісно.
 Міг би й не питати. Я завжди за веселі прогулянки, ночівлі, вечірки, походи в клуб.
— Супер. Тоді набереш, зустрінемося в мене. Чи Едуард хай набере.
 У мене є чудовий хлопець Ед. Він дуже спокійний та ніжний. Той, хто може заволодіти моїм внутрішнім вогником так, щоб не обпектися. Хоча якщо хтось образить Еда чи наших друзів, вогник перетвориться на справжню пожежу. Таку ж яскраву як моє малинове волосся.
— Ще раз пискнеш щось — вріжу.
— Ненормальна... Спустися з небес.
— А є привід? Тобі до мене далеко.
  Саме тому мене недолюблюють у групі. Хоча я завжди готова допомогти. І багато чого знаю.
— А ви молодці, Крам. Не хочете на конкурс поїхати?
— Якщо не буде справ, то з радістю, Захаре Анатолійовичу. Дякую, до побачення.
Я добре вчуся, улюблениця викладачів.  Ще займаюся вокалом, фехтуванням, а у вільний час люблю дивитися детективи й розгадувати таємниці разом з героями.
 Моє життя ідеальне. Мабуть. У мене є коханий хлопець, друзі, достатньо грошей, гарна успішність в університеті й веселі тусовки.
 Тоді вечірка була в самому розпалі. Я танцювала, підспівуючи, хоча й не всі англійські слова в пісні могла зрозуміти. Мені не було чого соромитися чи через що комплексувати. Я впевнено рухалася, проводячи руками вздовж своєї талії й обертаючись навколо своєї осі.
 Ед дивився на мене милуючись і я одразу підійшла до нього, коли стихла музика.
— Ти неймовірна.
 Він взяв мене за підборіддя. Нагнувся, адже був вищий. Його ідеальні тонкі губи торкнулися моєї щоки. А довгі чорні кучері неначе закривали нас від усього світу.
— Сядемо вип'ємо?
— Я... Не можу. Препарати.
 Ні. Не ідеальне моє життя.
— Зрозумів. Тоді давай просто присядемо.
 Ми сіли на дивані, в той момент коли моє серце забилося швидше.
— Чорт.
 Дихати стало важко, я поглянула на свою затремтівшу руку, пальці якої, здається, були готові будь-якої миті відірватися.
 Ед одразу зрозумів, що зі мною.
— Знову?
— Мг... Так.
— Ходи сюди.
 Пригортаючись ближче до нього, я могла не грати роль стервенної та безсердечної.
 Є те, що людям краще не знати. Людина, яка може легко сказати: „Іди до біса,” не може так само легко сказати: „Мені погано.”
— Ааа! - Я в істериці. Б'юся кулаками об стінку. Ед вириває з моїх рук баночку антидепресантів.
— Аделіно, сонечко... Ти вже багато випила. Більше, ніж казав лікар, досить.
— Я не можу! - Волаю в сльозах.
 Хлопець обіймає моє неймовірно тремтяче тіло.
— Тихо-тихо...
 За що? Я ж просто хотіла бути кращою. Та я не спала ночами, щоб заробити на подарунок батькам. А хтось вважає мене невдячною егоїсткою? Я бігла на тренування після вокалу, а потім робила проєкти з навчанням по дорозі додому. Я перша приїжджаю, коли хтось з моїх друзів опиняється у лікарні.
А про мене хтось подумав? Всередині я занадто боязка, щоб розповісти хоч про частину свого болю. Я не зухвала! Насправді я маленька дівчинка, яка теж хоче, щоб її пожаліли й дозволили нічого не робити, але не може це сказати.
— Залиш мене...
— Добре.
 Ед покинув кімнату. А я тоді потягнулася до аптечки. Усі пігулки випали на мою руку. І за мить опинилися в роті.
„Ні, я... Я хочу жити!”
 Миттю я виплюнула все, зберігши собі життя. І от, ця історія майже забулась. Зараз я тут. На вечірці у свого друга. Що робити далі, я не знаю. Не можу ж я кинути все. Але й робити більше нічого не хочу. Я втомилася. Втомилася від того, що суспільство вважає мене такою злою. Не знає мене.
 Я росла в дитбудинку, поки мене не забрали мої названі батьки. Але слово „Бідність" залишилось на аркуші мого життя. Написане червоною ручкою. Я довго звикала до носіння модних суконь. А в підлітковому віці завжди відчувала себе ніяково, коли сім'я дарувала мені дорогу косметику. Дякувати їм, що старалися. Але я хотіла досягти всього сама. Довести, що я не нездара, як вважали інші діти, з якими мені довелося рости. Я закінчила школу з відзнакою і без друзів. Вступила на юриста. Тут було весело навчатися. Люди були приємні. Викладачі проводили цікаві пари й завжди йшли мені на зустріч. А на підробітках я знайшла нових друзів і хлопця. Нарешті, могла купувати собі речі сама.
 Та від цього моє здоров'я стрімко пішло вниз. Я мало спала. Сиділа на таблетках. А мій організм не витримував цього й почалися панічні атаки. Я і каву через це кинула, але легше не стає. А мої можливості й бажання щось робити почали зникати. Тіло не витримувало. Я ходила до лікарів і ті прописали мені багато таблеток. Я сиджу на седативах. Не знаю, як змінити це надалі.
— Може додому поїдемо?
— Так... Давай.
 Ми повернулися під вечір. Мене огорнуло важке відчуття.
— Як ти, мила?
— Ух...
 Ед обійняв мене за плечі.
— Все добре... Розкажи все, що відчуваєш.
 Слова лилися з мене. Едуард слухав спокійно, погладжував по волоссю. І в один момент, я подумала... Я б могла написати всі слова на аркуші, підібрати риму. Хай це буде пісня про мої почуття.
Мій коханий пішов на кухню, заварити чаю. А я поки накидала текст в нотатках телефону. Уранці підредагувала. Не знаю, що робитиму з цим, але хай буде.
Черговий ранок... Я випила чаю, перш ніж поїхати на навчання. Їсти не захотілося.
— Крам, що з вами? У вас уже тиждень синці під очима. Ви спите?
— Стараюся іноді.
— Ви б узялися за своє здоров'я. Недобре так.
— Знаю...
„Увечері фехтування. І на роботу...”
 Хоч трохи заспокоїтись би, відпочити. Хоч трохи...
 Перед очима повстала темрява. Раптово. Я відчула, як моє тіло захопила слабкість. І мене покинула свідомість. Прямо біля дошки.
 Я розплющила очі в медпункті. Швидка вже їхала, за словами медсестри. А потім від навчання мене відсторонили. Що я відчула тоді? Порожнечу. Моє тіло саме сказало: „Стоп.” Стоп, через те, що я прагнула більшого? І сумлінно й добросовісно робила заради цього все? Та як?... За що?...
 Пройшов тиждень. Мені було погано нічого не робити, але й діяти сил не було. Усе, що я робила — це спала цілими днями. Про пісню ледь не забула. Але заспівала й попросила Еда пошукати мелодію. Знайшовши щось спокійне й водночас чутливе, я підписала контракт і скоро пісня була готова. Викладена у всіх соцмережах. Мною пишалися мої батьки, друзі, викладачі й, звісно, коханий. А от ті, хто мені заздрив, змогли зрозуміти мене краще, завдяки чутливому тексту. Навіть зробили компліменти моїй творчості.
 І от, через місяць я знову купила таблеток і випила все разом, сподіваючись закінчити свої муки. Едуард знайшов мене ледь не мертвою на підлозі. Після відновлення організму, мене відправили до психлікарні. Проти були всі. Я ж розуміла, що так буде краще.
 Більше за всіх страждав Ед. Він занадто добрий, щоб таке перенести. І занадто мене кохає. Він плакав, коли ми бачились востаннє.
— Еді... Прошу, не чекай мене. Ти заслуговуєш бути щасливим з іншим коханням, а не страждати, в очікуванні мене.
— Адель... Я тільки тебе кохаю.
— Це зараз... Просто знай, що я радітиму твоєму щастю з кимось іншим.
 Він промовчав...
 Голова болить. Від чергових ліків, якими мене напихали. Принаймні, зараз мені нікуди не треба. Я можу спати скільки завгодно. Нічого не робити цілими днями. Я не знаю, що буде далі. Яким буде моє життя? Ну і хай. Я навіть думати втомилася про це. Раніше було лише: „ Майбутнє, майбутнє, майбутнє.” Тепер головне — жити спокійно. Тепер мені абсолютно байдуже на це майбутнє...

     ***