ТОМ 9 «В Париж з любов'ю… і пострілами»

     Париж зустрів їх теплом. Сонце сховалося за легкими хмарами, даруючи приємний затишок після довгої дороги. На вулицях панувало життя. Діти бігали вздовж Сени, жінки у стильних сукнях сиділи в кав’ярнях, розмовляючи французькою, що перепліталася з ароматом свіжої випічки. По бульварах повільно йшли пари, тримаючись за руки. Інколи повз проїжджали велосипедисти, дзвонячи у дзвіночки, щоб їх пропустили. Серед цієї ідилії мчала їхня машина. Вулиці вужчали, будинки ставали все старішими, таємничішими. Нарешті, вони зупинилися біля великої білої будівлі. Її вікна були прикрашені різьбленням, а високі колони вказували на те, що це місце важливе.

Саня відкрив двері.

•  Я піду сам, — сказав він, відкриваючи двері.
• Не починай блядь, — пробурмотів Даня і вийшов услід.

Даша також вискочила з машини.

•  Навіть не думай відправити мене назад.

Саня зиркнув на них, але сперечатися не став. Він тільки зітхнув і рушив до входу. Біля дверей стояли двоє охоронців у чорних костюмах. Вони перехопили їх поглядами.

•  Вибачте, але без дозволу проходу немає, — сухо сказав один із них.

Саня без слів витягнув документи. Охоронець глянув, змінився на обличчі й кивнув напарнику.

•  Вибачте за незручності. Проходьте.

Саня задоволено всміхнувся і кивнув Дані з Дашею.

•  Ходімо.

Вони переступили поріг. І двері за ними повільно зачинилися. Всі інші сидячи в машині тільки надіялись на вдачу. Маша сиділа і дивилась на вхід будинку, а інші розглядали околиці Парижу. Влад з Назаром вийшли покурити, вони вже примітили де зможуть переночувати, де зможуть випити і відпочити, як раніше.

     Будівля вразила їх ще ззовні, але варто було лише переступити поріг, як розкіш буквально затягнула їх усередину. Хол був просторим і світлим, із високими стелями та величезною люстрою, що звисала майже до середини приміщення. Підлога — відполірований білий мармур, який віддзеркалював усе, наче у воді. Стіни були обтягнуті темним деревом, прикрашені старовинними картинами, а між ними у золотих рамах стояли бронзові статуї. Десь у глибині будинку було чути ледь вловиму класичну музику, що створювала атмосферу тиші й величі. Саня йшов попереду, злегка розтягуючи футболку, ніби вона йому заважала. Його синя футболка контрастувала з численними бинтами на руках і шиї, а шорти лише підкреслювали неприродну блідість його шкіри після всіх пережитих подій. Даша йшла поруч, заправивши руки в кишені своїх джинсів. Її легка кофтинка та топік під нею видавали її втомленість, але водночас вона трималася рівно, її погляд бігав по стінах, помічаючи кожну дрібницю. Даня йшов з іншого боку, застебнувши футболку на верхній ґудзик, наче це мало приховати той самий хаос, що вирував у його голові. Вони тільки встигли зробити кілька кроків, як почули м’які кроки на мармурових сходах. До них спускався чоловік. Його кроки були чіткими, упевненими, наче він давно звик до подібних зустрічей. Чоловік мав густе темне волосся, трохи посріблене на скронях, і суворе обличчя, яке могло б належати політику чи військовому. Його очі були темними, немов безодня, але водночас у них виблискував розум. Це був Лоран Дюваль. Йому було близько сорока п’яти, але він виглядав так, ніби вже бачив і пережив надто багато для своїх років. Він був одягнений у дорогий темний костюм, але без краватки, що надавало йому розслабленого, проте все ще владного вигляду. Коли він зупинився біля них, його губи розтягнулися в майже непомітній усмішці.

•  Ви, мабуть, багато пройшли, перш ніж опинитися тут, — сказав він чистою англійською, дивлячись на Саню.

Даша і Даня одразу заговорили, почавши розповідати про всі жахи, через які вони пройшли, але Саня, навіть не глянувши на них, просто підняв руку.

•  Нічого такого не сталося, — його голос був спокійним, навіть розважливим. -  Всі живі та здорові.

Даня і Даша здивовано замовкли. Дюваль ледь помітно всміхнувся, немов цей жест хлопця лише підтвердив його очікування.

•  Що ж, тоді, можливо, ви не відмовитесь від чаю?

Вони сиділи у великій кімнаті з панорамними вікнами, через які відкривався вид на Ейфелеву вежу. Чай був міцним, із солодкуватим присмаком, і навіть Даня, який зазвичай не любив такого, пив його мовчки. Лоран спокійно сидів у кріслі, тримаючи чашку в руках.

•  Я вдячний вам, — промовив він.

Після цього дістав телефон, швидко натиснув кілька кнопок і підніс його до вуха.

•  Забезпечте їх житлом і всіма необхідними витратами. Я беру це на себе.

Даша перезирнулася з Данею. Саня ж залишався непорушним, лише спостерігав. Нарешті він поставив чашку і запитав:

•  Що це за документи? І навіщо вони вам?

Дюваль зробив невелику паузу, ніби зважуючи, чи варто відповідати.

•  Це моє минуле, від якого я хочу відмежуватися, — відповів він спокійно. — Я збираюся стати кандидатом у парламент Франції. І мені не потрібні перешкоди.

Саня мовчки кивнув. Розмова ще трохи тривала, але поступово почала згасати.

•  Ми підемо, — сказав Саня, піднімаючись.

Даша і Даня встали разом із ним. Вони вже майже вийшли з кімнати, коли Лоран звернувся до Саші.

•  Дякую вам ще раз.

Саня зупинився, але не обернувся.

•  Розважайтесь, як в останній раз.

Тиша. Даша і Даня перезирнулися, не розуміючи, що це означає. А Саня просто посміхнувся. Щиро, безтурботно, майже по-дитячому.

•  Дякую, — сказав він.

І помахав рукою. Після чого вийшов, закривши за собою двері. Вони вийшли з будівлі, і перше, що вразило, — це свіже, наповнене сонячним теплом паризьке повітря. Перед входом на них уже чекав чоловік у чорному костюмі. Він був високий, худорлявий, із коротко підстриженим сивуватим волоссям. Не сказавши жодного слова, він простягнув Сані конверт і ключі.

•  Ваше житло та витрати забезпечені.