ТОМ 5  «Привіт Італія»

   Сидівши  в кімнаті Даня роздивлявся документи. Його зацікавили назви територій, сектори, вони були по всій Європі, навіть в Україні. Даня притираючи очі задумався: «Чому Саня нам не розповів про це. Він читав ці документи», ці думки перервав крик Влада:

• ДАНЯ, підводься, - сказав Влад кинувши в його сторону кофту, - ми зараз в трьох підемо подивимось білети на автобуси.
• Зараз? – запитав він.
• Да зараз! Одягайся, - після цих слів Даня підвівся і почав одягатися.

Вийдучи на вулицю там стояв Назар і Влад, хлопець подивився на них, вони були вимучені, як всі інші, невиспані очі, пом’ятий одяг. Даня розумів, що всі вже втомилися і їм потрібно добре відпочити.

     Даня, Назар і Влад бродили вузькими вуличками Відня, шукаючи транспорт, який би допоміг їм дістатися до Італії. Варіантів було небагато—офіційні рейси відпадали, бо всі розуміли, що на кордоні можуть бути проблеми. Потрібен був хтось, хто знає нелегкі маршрути, перевізник, який не ставитиме зайвих питань.

•  У нас є лише два варіанти, — сказав Влад, зупинившись біля якогось магазину з тьмяним неоновим світлом. — Або знайти когось через таксистів, або йти на вокзал і шукати когось із далекобійників.
•  Вокзал — дурна ідея, — похитав головою Даня. — Там на нас можуть звернути увагу. Треба знайти когось, хто працює тихо.

Вони зайшли в невелике кафе, в якому товклися чоловіки робочого класу—далекобійники, таксисти, кур’єри. Даня та Влад розпитували про перевізників, але відповідь була одна: “Вам краще таким не займатися”. Минуло вже понад пів години, як Назар відокремився, пішовши кудись сам. Він не відповідав на дзвінки.

•  Де, чорт забирай, він є? — занервував Влад, набираючи Назарів номер в десятий раз. Гудки йшли, але ніхто не піднімав слухавку.
•  Це погано, — Даня схрестив руки на грудях і оглянувся. — Дуже погано.

Вони швидко пішли тією дорогою, якою востаннє бачили Назара. Їхні кроки гучно віддавалися луною у вузьких проходах між старими будинками. Занедбані стіни, сміття під ногами, жодної живої душі навколо. В переулку, де була глуха тиша, раптом почувся глухий звук—наче щось важке впало на землю.

•  Назар? — окликнув Влад, прискорюючи крок.

Але замість Назара з тіні виринули фігури. Чоловіки в темному, широкоплечі, з різкими рухами. Один удар—Влад злетів із ніг, другий—Даня спробував ухилитися, але його схопили за руки й ударили в живіт. Усе сталося занадто швидко. Останнє, що вони почули, був шиплячий голос когось із нападників:

•  Тепер у нас є вони.

І темрява.

Тим часом у квартирі, де залишилися Макс і дівчата, панувала тиша. Марія стояла біля вікна, задумливо дивлячись на нічний Відень. Вона озирнулася і сумно сказала:

•  Саша не бере слухавку…

Даша підняла голову від телефону, в її очах була тривога.

•  Це не схоже на нього. Я хвилююся.

Макс, сидячи на дивані, відкинувся назад і, усміхнувшись, сказав:

•  Та все з ним добре. В нього ж знайомі в Італії, не забувай. Він не дурний, знає, що робить.

Даша кивнула, але її напружене обличчя говорило інше. Марія теж не виглядала переконаною, але нічого не сказала. Раптом двері різко відчинилися, і в кімнату вбігли Лера та Іра, ледве переводячи подих.

•  Хлопців схопили! — випалила Лера, схопившись за бильце крісла.
•  Що?! — Макс одразу підхопився на ноги.
•  Ми знайшли їхній телефон, — пояснила Іра, — його хтось просто кинув у переулку, там кров… Вони зникли!

Настала гнітюча тиша. Тільки звук гудіння лампи заповнював кімнату. Макс стиснув кулаки.

•  Це пастка, — промовив він тихо, але з люттю в голосі.

Марія закусила губу і подивилася на всіх.

•  Якщо ми не знайдемо їх швидко, — прошепотіла вона, — ми більше їх не побачимо.

Макс підвівшись з крісла, пішов в кімнату хлопців. Вибивши двері ногою він почав щось шукати, Іра в нього запитал:

• Макс, що ти шукаєш?
• Пістолет, - без зайвих думок відповів він.
• Ти не підеш туди! – викрикнула Даша, хвилюючись за хлопців.
• Ну сам точно не піде, - сказала Марія і почала шукати пістолет разом з хлопцем.
• Я теж з вами, - крикнула Аня і підбігла до шафи.

Даша була в шоці від такої смілості, але в неї в голові теж була думка порятунку хлопців, тому вони всі почали готуватися до рятування.

Макс діставши два пістолети, не знав кому їх дати. Марія без слів вихопила один з рук з фразою: «Один точно мені, навіть Саша б довірив мені пістолет». Залишався ще один. Максу не  хотів брати пістолет, тому він вирішив відати його Даші, як найстаршій. Макс збирав речі, перевіряючи зброю, яку їм вдалося дістати ще в дорозі. Він зарядив пістолет і кинув швидкий погляд на Дашу, яка мовчки натягувала на руки рукавички. Лера та Іра обговорювали план: як діяти, звідки заходити.

•  Це може бути пастка, — промовила Лера, стискаючи ніж у руці.
•  Не може, а точно є, — погодилася Марія, засукуючи рукави. В її очах було щось холодне й рішуче. — Але це не змінює наші плани. Ми забираємо їх назад.

Макс кивнув.

•  Дві групи. Ми з Марією заходимо спереду, відволікаємо увагу. Даша, Лера та Іра заходять ззаду. Головне — діяти швидко.

Марія ще раз перевірила магазин у своєму пістолеті й прошепотіла:

•  Ну що ж… час на полювання.

Влад, Даня та Назар сиділи прив’язані до стільців у темному ангарі. Повітря пахло паленим металом і бензином. Високі лампи кидали різкі тіні на бетонну підлогу. Перед ними стояв худий чоловік у дорогому костюмі. Його обличчя було втомленим, але очі горіли холодним вогнем. Він повільно запалив цигарку і глибоко затягнувся.

•  Ну що, хлопчики, — промовив він, з усмішкою нахиляючись ближче. — Як ви, мабуть, здогадалися, ви тут не випадково.