Сеанс глибокої терапії

Марина вже третій місяць ходила до психотерапевта. На останньому сеансі вони намацали головне: Марина зовсім не вміє балувати свою «внутрішню дитину». Психолог так і сказав:

- Дозвольте собі те, чого вам шалено хотілося в дитинстві, але батьки суворо забороняли. Відпустіть контроль!

Марина вийшла з кабінету з прогрітою душею і твердим наміром зцілити свої дитячі травми. Вона закрила очі й запитала себе: «Чего ж я хотіла у вісім років найбільше на світі?».

Пам'ять миттєво видала картинку: супермаркет, літо 2005-го, і величезна, глянцева коробка з конструктором LEGO, де будується величезний замок із драконом. Тоді мама сказала тверде: «Ні, це для хлопчиків, і взагалі - дорого, ходімо купимо колготки».

«Час прийшов», - рішуче подумала Марина й попрямувала до дитячого магазину.

Через годину в дитячому магазині Марина притискала до себе коробку, що коштувала як половина її оренди за квартиру. Вона розглядала зображення лицарів з таким трепетом, ніби це був квиток у краще життя.

- Скільки років дитині? - почувся бадьорий голос за спиною.

Марина здригнулася. Перед нею стояла продавчиня з «професійною» усмішкою, яка, здавалося, трималася на доброму слові та термальній воді.

- Е-е-е… - Марина спробувала надати обличчю загадкового виразу. - Досить багато. Дуже доросла дитина.

Продавчиня примружилася, оцінюючи величезну коробку в руках Марини.

- Хлопчик чи дівчинка? Я підкажу, що краще взяти. Якщо для дівчинки, у нас є топові набори з єдинорогами та палацами в рожевих тонах, вони зараз в хітах продажів!

Марина подивилася на суворий сірий замок із драконом, потім на продавчиню.

- Це для внутрішньої дівчинки, - повідомила Марина з кам’яним обличчям. - Двадцяти восьми років від народження.

Продавчиня завмерла. Її усмішка повільно згасла, перетворюючись на вираз глибокої професійної стурбованості.

- Двадцять вісім? Дівчинці? Ви впевнені? Тут дрібні деталі, вона може проковтнути, якщо в неї з зубами проблеми, або... або ви купуєте це для чоловіка, щоб він відчепився від вас на вечір?

- Я купую це для себе, - відрізала Марина, гордо піднявши підборіддя. - І моя «внутрішня дитина» вимагає саме цього замку. У неї немає проблем із зубами, у неї є проблеми з дитячими травмами, які коштували мені пів зарплати у психолога!

Продавчиня обережно відступила на крок, намагаючись не робити різких рухів.

- Зрозуміло. Знижку «для тих, хто зцілюється», ми, на жаль, не надаємо.

Марина мовчки розрахувалася і вийшла з магазину з виглядом завойовника, який щойно взяв Бастилію.

Вечір п'ятниці. Марина, доросла 28-річна жінка, сидить на килимі в оточенні трьох тисяч пластикових деталей. Вона відкрила пляшку дорогого сухого вина (бо дорослій жінці можна поєднувати терапію з гедонізмом) і заходилася будувати.

Першу годину все йшло чудово. Внутрішня дитина пищала від захвату. На другу годину у Марини почала затікати шия і занила поясниця. На третю годину, коли замок був готовий лише наполовину, Марина з жахом виявила, що в неї болять пучки пальців від постійного натискання на дрібні кубики.

О першій ночі, намагаючись з'єднати крило дракона з тулубом, вона випадково зачепила вежу, і половина конструкції з гуркотом розлетілася по кімнаті.

Марина застигла. Вона сиділа на підлозі в затіклих джинсах, дивилася на руїни пластмасового замку, тримала в руці голову пластикового лицаря і раптом чітко усвідомила: її внутрішня дитина не хоче LEGO. Її внутрішня дитина хоче спати, на ручки, і щоб у понеділок не треба було йти на роботу на дев'яту ранку.

Вона вимкнула світло, лягла в ліжко і вперше за довгий час заснула з абсолютною психологічною свободою.

Іноді найкращий спосіб закрити гештальт - це визнати, що твоя мама  була абсолютно права: цей конструктор - просто купа дорогого пластику, об який ти потім обов'язково вночі влучиш босою п'ятою.