Сідеріс

Сідеріс
— Я знову виграла! — радісно вигукнула Селеста, кладучи маленьку червону фігурку на вершину ігрової піраміди.
Аристарх відкинувся на спинку чорного потертого крісла і погладив себе рукою по лисині.
— І що ти хочеш цього разу? — запитав він.
— Пусти мене на природу, — попросила Селеста.
Він похитав головою.
— Я не можу.
— Але ти ж тепер головний, — заперечила Селеста.
— Лише в астрономічному відділі. Не на цілому «Сідерісі».
Штучне біле світло падало на стіл, за яким вони сиділи. Решта відсіку була в напівтемряві.
— Ну, будь ласка, я ніколи не бачила справжніх дерев. Мені шістнадцять років, а я ніколи не бачила квітів. Будь ласка, — просила Селеста.
— Я не можу, — відповів Аристарх. — Це не так просто. Є графік чергувань, і ти не закінчила навчання.
— Будь ласочка, — сказала Селеста. — А я тобі віддячу. Так, як ти любиш.
— Мені це не потрібно, — похитав головою Аристарх.
— Та ну, це потрібно всім, — заперечила Селеста. — Я знаю, що ви робите там на верхніх відсіках.
Аристарх дивився на неї проникливо, його мужнє, але зморшкувате лице виражало стурбованість. Він узяв зі столу широку чорну кружку із золотою рискою посередині і сьорбнув звідти води.
Селеста взяла з його тарілки червону ягоду і швидко з'їла.
— Мені треба йти, — сказав Аристарх.
— А як же моє прохання? — спитала Селеста.
— Я подивлюся, що можна зробити, — відповів Аристарх, прямуючи до автоматичних дверей.
Його худорлява фігура в темній уніформі зникла в коридорі. Ліфт підняв його до обсерваторії.
Це був широкий відсік з величезними ілюмінаторами прямокутної форми. За ними виднівся край астероїда, ледь освітлений прожекторами. Поміж ілюмінаторами висіли великі екрани.
Декілька осіб сиділи за своїми робочими місцями. Аристарх тихо привітався з ними і побачив у кутку Зоряна. Той працював за бічною панеллю.
— Привіт, Аріс, — сказав Зорян.
— Привіт, — відповів Аристарх.
— Як робота?
— Я намагаюся синхронізувати роботу Рою. Але деякі зонди залетіли вже так далеко, що це не має сенсу. Ми отримуємо мішанину неактуальних даних.
— Як завжди, — прокоментував Аристарх.
— Щось іще?
— Треба продіагностувати колектори міжзоряного газу.
Аристарх кивнув.
— А у тебе що? — запитав Зорян.
— Селеста обіграла мене в зік. Вона проситься до тебе в оранжерею, — сказав Аристарх. — Каже, що ніколи не бачила квітів.
Зорян похитав головою.
— Будь ласка, пусти її туди попрацювати, — попросив Аристарх. — Дай їй якусь просту роботу. Поливати чи фільтри міняти, щось таке.
Зорян задумався.
— Добре, домовились.
— Твоя зміна закінчилась, — сказав Аристарх. — Іди відпочивай.
— Так, — сказав Зорян.
Він поцілував Аристарха в щоку на прощання і вийшов.
Аристарх спрямував роботів почистити пилові щити і помістив у сховище зібраний водень та гелій. Потім він спрямував бурову машину зробити ще один додатковий тунель у астероїді.
Тунель був близько. Він бачив ліхтарі бурової машини, як далеку цятку світла в ілюмінаторі.
Рій надсилав сотні тисяч зображень і відео, які справді було важко з'єднати в одну цілісну картину. Втім, картографування галактики ніколи не було простою справою. Частина Рою займалася суто зорею Барнарда, а частина — позагалактичними об'єктами. Аристарх досі відчував захват від того, що упродовж свого життя міг дізнатися про походження Всесвіту набагато більше, ніж усе людство до його народження.
Десь з півгодини він намагався вичленити з масиву даних якусь нову корисну інформацію, але йому не вдалося. Після цього він почав діагностувати системи зорельота. Все працювало в нормальному режимі: двигун, життєзабезпечення, камери, сенсори, роботи, що займались ремонтом, і допоміжні шатли. Перевірив запаси води та їжі, склад повітря. Після цього склав графік робіт на наступний тиждень.
Оранжерея була заповнена людьми. Всі готувалися до свята врожаю. Збирали солодку картоплю, пшеницю, апельсини, банани, хлорелу і спіруліну, рис і авокадо.
Аристарх і Зорян стояли на верхньому ярусі. Позаду них за товстим склом — темно-сіра стіна астероїда.
— Я пам'ятаю, як мололи реголіт, — сказав Аристарх.
Він справді пам'ятав це, хоч і був тоді зовсім маленьким. Він пам'ятав також часи, коли оранжерея була майже в три рази меншою. Вузькі ряди пшениці і рису тяглися поміж басейнами з водоростями, і тоді усі їли борошняних червів і пили купу таблеток, щоб компенсувати недостачу вітамінів.
Але тепер усе було інакше. Кілька років тому він зі здивуванням помітив, що його внуки граються їжею. Він хотів насварити їх, але раптом усвідомив, що тепер вони живуть в такому достатку, що не треба жадібно пожирати все, що є.
Селеста намагалася видертися на фінікову пальму, але не втрималася і зісковзнула в грязюку. Вона бевхнулася на землю і забруднила свій жовтий комбінезон глиною. Потім голосно засміялася і побігла поливати квіти.
— Ми повинні якнайшвидше знайти їй чоловіка, — сказав Аристарх.
— Вона жвава, сама знайде собі когось, — відповів Зорян.
— Я останнім часом думаю, — нерішуче сказав Аристарх, — на яке життя ми її прирекли?
— Вона прийме свою долю, — відповів Зорян, — так само, як це зробив Джордж, і всі інші.
— Але я сам вибрав таке життя, — заперечив Аристарх. — А вона не вибирала.
— Ти ж розумієш, — запитав Зорян, — що більшості людей байдуже, як розподілений газ у місцевій міжзоряній хмарі.
— Наші відкриття, — відповів Аристарх, — допоможуть у майбутніх космічних подорожах. Ми всі так чи інакше зробили свій вклад в науку, хай навіть незначний.
— Вона житиме серед людей, які її люблять, — сказав Зорян. — Для неї не буде чужинців. Вона не знатиме тієї ворожнечі і байдужості, які є в суспільстві землян. Це найкраще, що ми можемо їй дати.
Тим часом Селеста видралася на робінію.
— Вона тобі тут не сильно заважає? — спитав Аристарх.
— О, ні, навпаки, — відповів Зорян. — Вона зробила все, що я їй доручив.
— Звісно, це вирішувати тобі, — сказав Аристарх. — Але краще все-таки хай вона працює в ремонтному відділі. Гадаю, в неї більше здібностей до інженерії.
— Побачимо, — відповів Зорян. — У нас усіх має бути кілька професій.
Аристарх почухав свою довжелезну шию, кивнув і сказав:
— Мені треба в школу.
Школа — два маленьких відсіки. В одному зберігалися навчальні матеріали, інший був аудиторією для десятка дітей. Як головний астроном, Аристарх мав прочитати для них лекцію про походження Сонячної системи. Всі вони були жваві та розумні і любили науку. Ще б пак, це ж були діти вчених.
«…більш як 4 мільярди років тому, на місці Сонячної системи, як і в більшій частині галактики, містився активний регіон зореформування. Вочевидь, вибух цієї масивної блакитної зорі спричинив конденсацію матерії в нашій первісній туманності. І від цього простого початку походить усе, що ми знаємо. Все відоме нам життя постало з цього дивовижного космічного процесу перетворення енергії та матерії».
Аристарх дивився на дітей і думав про їхнє майбутнє. Попереду в них було 20 років на цьому тісному астероїді. І жодна з чотирьох планет, що обертаються навколо зорі Барнарда, не придатна для життя. Їх можна буде використати лише як джерело ресурсів для подальшого польоту. Він надіявся, що вони будуть вірити в свою місію так само палко, як і їхні батьки.
Після лекції Аристарх вирушив до хімічної лабораторії. Він підійшов до Лі і тихо запитав китайською:
— Ти зробив?
— Ми маємо тримати це в таємниці? — запитав Лі.
— Ну, не всі згодні з нашими методами, — відповів Аристарх.
— Хто ще знає? — спитав Лі.
— Джордж, — відповів Аристарх. — Ми під його наглядом.
— Я зробив чотири дози, — сказав Лі. — На більше не вистачило прекурсорів.
Ледь посміхаючись, Лі передав Аристархові пластинку з чотирма капсулами. Аристарх швидко і непомітно поклав у його кишеню талони.
Швидко і впевнено Аріс вийшов із лабораторії, пройшовся довгим коридором і піднявся ліфтом до свого відсіку. Він зачинив за собою важкі металеві двері.
Коли він увійшов, загорілося світло і увімкнувся екран на стіні. На екрані з'явився електронний помічник, Зірочка. Це була жовтовата мультяшна тваринка, яка почала одразу розпитувати про те, який у нього настрій і як минув його день.
Аристарх не відповів. Він відкрив сейф, поклав туди пластинку з капсулами, поруч з купою талонів. Потім присів у м'яке крісло і попросив Зірочку увімкнути музику.
На столі перед ним стояла фотографія сім'ї, протеїновий батончик, ключ, упаковка сушених водоростей і електронна книга. Він спробував розслабитись, вслухаючись в повільну, ніжну мелодію.
На екрані з'явився Джордж, у білому халаті, з втомленим, стривоженим обличчям.
— Аріс, — сказав Джордж.
— Ти якраз вчасно, — відповів Аристарх. — У мене є чотири дози. Ми можемо зробити це завтра.
— Я не за цим прийшов, — відповів Джордж. — Селеста. У неї алкогольна інтоксикація.
— Що?! — здивовано вигукнув Аристарх.
— Вона кличе тебе, — відповів Джордж.
— Ходімо, — відповів Аристарх.
Селеста напівлежала на кушетці. Її шкіра була бліда. Медсестра хотіла дати їй якісь таблетки, але та сердито кинула їх на підлогу.
Коли Аристарх увійшов, вона крикнула:
— Це ти, це ти винен!
Аристарх близько підійшов і зі співчуттям запитав:
— Селя, Селя, що сталося?
Її очі були мутні й червоні.
— Я народилася в тюрмі… А тепер ти… ти хочеш, щоб я вийшла заміж… і народила від Віктора…
Її всю трясло.
— Послухай, послухай, — сказав Аристарх. — Це не я вирішив, ми вирішили це на загальній нараді.
— Усі… усі слухають тебе, бо ти найстарший…
Медсестра вколола їй заспокійливе і підключила до крапельниці. Вона відригнула, Аристарх відчув огидний спиртовий запах.
«Де вона взяла алкоголь?» — спитав він Джорджа.
— Я не знаю. Кажуть, підлітки роблять самогон з харчових відходів в оранжереї.
— Коли вона отямиться? — спитав Аристарх.
— День, може, два полежить тут, і зможе повернутись до роботи.
— Тоді, — сказав Аристарх, — ми зробимо це, коли вона буде здорова.
— Лише чотири? — спитав Джордж.
— Сам розумієш, — відповів Аристарх. — DMT нелегко синтезувати.
В оранжереї у кілька рядів були викладені довгі столи. На них стояли різні наїдки: солодка картопля, онігірі, суші, букети з квітами, апельсини, грейпфрути, варений рис з овочами, рисова горілка.
На невеликій сцені під живу музику танцювали дівчата в білому одязі, з вінками на голові. Усюди висіли жовті лампи, які створювали вечірню атмосферу.
Зорян їв повільно і акуратно, і після другого келиха рисового напою спитав Лі:
— Де Аріс?
— У невагомості, — відповів Лі.
— Зараз, під час свята? — поцікавився Зорян.
— Не хвилюйся, за ним нагляне Джордж.
Зорян кивнув і встав, щоб промовити тост. У цю мить музика стихла і танці припинились. Всі дивилися на нього.
— Дорога родино, — промовив він. — Сьогодні ми святкуємо 60-й день врожаю. Минулий рік був важким. Але ми повинні пам'ятати не лише про те, що ми втратили, чи про те, що вдалося зберегти, а також про те, що ми здобули.
Цього року нам вдалося виростити достатню кількість їжі. Дехто навіть розтовстів, — він поглянув на головного агронома, Мартіна. Мартін поставив на стіл келих з зеленим мутним пивом і розсміявся.
— З превеликою радістю оголошую, що Селеста закінчила навчатися на інженера і заручилася з Віктором із геологічної групи.
Люди заплескали в долоні.
— Окрім цього, ми активно готуємося до наступних виборів, які будуть проведені у найближчі два місяці.
Для мене велика честь керувати цією експедицією, працювати пліч-опліч з найсміливішими чоловіками і жінками у цілому всесвіті. Будьмо!
Зорян допив келих і сів.
Аристарх стояв на березі величезного синього озера. Воно було оточено старим хвойним лісом. Височенні сосни стриміли поміж брунатно-сірих скель. За лісом ледь виднілися блакитні гори.
Він зачерпнув воду рукою і почав жадібно її пити. Потім помив обличчя.
За деревом за ним спостерігала жінка похилого віку. На ній була біла сукня, перев'язана червоним поясом, а на голові вінок з орхідей.
— Аріс, — покликала вона.
Він підійшов до неї, але боявся торкнутись, лише зачудовано милувався її гармонійними рисами.
— Анно, — промовив він. — Але ж ти померла.
Вона засміялася.
— Ти думаєш, я б залишила на тебе цілий зореліт? Ти б усе зіпсував.
Він ностальгічно посміхнувся.
— Я очікував монстрів, як минулого разу, — сказав Аристарх.
— Вони більше не прийдуть, — відповіла Анна. — Ти їх переміг.
— Тоді що мене чекає?
— Ти вже здобув цілий всесвіт, — відповіла Анна.
— Ходімо, — вони пройшли за дерева.
Там починалася велика кам'яниста пустеля з червоними скелями, з брунатним піском, з озерами з фіолетовою водою. Де-не-де виднілися чорні рослини. У небі сяяло маленьке червоне сонце.
Далі за скелями стояли розкладені концентричними колами куполоподібні будинки. Поміж ними ходили високі і трохи чудернацькі людиноподібні істоти. На них був дивний різнокольоровий одяг, а на шиях і головах містилися якісь незрозумілі пристрої. Вони жваво розмовляли незвичайною мовою, яка включала в себе свистіння і шипіння.
— Хто це? — спитав Аристарх.
— Наші нащадки, — відповіла Анна. — Я пишаюся ними, — додала вона.
— Чому? — спитав Аристарх.
— Вони створили Співдружність тисячі сонць.
Зорян допивав третю чарку, коли побачив в оранжереї Максима. Геолог виглядав дуже схвильовано. Він тримав у руках планшет і не міг відвести погляду від екрана.
— Що сталося? — запитав Зорян. — Ти що, п'яний?
— Ми знайшли прибульців, — вигукнув Максим.
Зорян голосно розсміявся і сказав:
— Ти точно п'яний.
— Ми їх знайшли, — сказав Максим.
— Що ти верзеш? — запитав Зорян. — Я сьогодні зранку передивлявся базу даних. На жодному спектрі не було біосигнатур.
— Не на планетах, — сказав Максим. — Вони тут.
Він тицьнув Зорянові планшет. Там була пряма трансляція з бурової машини.
— Глянь у правому куті.
Зорян приблизив зображення і побачив у правому куті щось, що нагадувало відбиток величезної комахи.
— Це фосилія, — сказав Максим.
— Ти впевнений? — запитав Зорян.
— Звісно, впевнений. Я геолог, — відповів Максим.
Зорян трохи помовчав, а потім сказав:
— Скажи буровій машині, хай зупиниться. Відкладемо це до завтра. Вважаймо, що у нас є ще один привід святкувати.
Наступного ранку Зорян наказав буровій машині вирізати шматок скелі зі скам'янілістю і доставити його у сховище.
Це була кам'яна брила товщиною приблизно 70 сантиметрів і шириною 2 на 2,5 метри. У її центрі містилася скам'янілість якоїсь чудернацької істоти з багатьма кінцівками, тонким тулубом, величезними очима. Це, очевидно, був слід живої істоти.
Група вчених на чолі з Максимом зачаровано стояла біля цієї брили.
— Датування уран-свинцевим методом показує, що вік породи 6,7 мільярда років, — сказав Максим.
— А це точно? — перепитав Зорян.
— Точно, — відповів Максим. — Я перевіряв ще за калієм і аргоном. Внутрішня частина астероїда трохи старша за зовнішню. Лапіс потрапив у Сонячну систему ще на ранній стадії її формування.
— Отже, ми не перші, — сказав Зорян.
— Уявляю, що буде, коли на Землі дізнаються, — сказав Максим.
— Вони, мабуть, нам пам'ятник поставлять, — відповів Зорян.
— Що ви можете сказати про цю істоту? — Зорян звернувся до Лейли, молодої біологині.
— Ця істота, — почала Лейла, — лише зовні нагадує комаху. І навряд чи вона мала хітиновий чи якийсь інший екзоскелет. Існує велика різниця між її кінцівками. Очевидно, що чотири були ходильними, а дві використовувалися для маніпуляції. Розміри істоти вказують на те, що вона існувала в якійсь густій атмосфері або у воді. Очі нагадують фасеткові. Загалом важко судити про вид без контексту, тим паче про інопланетний.
— Ця істота могла бути розумною? — запитав Зорян.
— Важко сказати, — відповіла Лейла. — Череп у неї великий, але інших ознак нема. Передні кінцівки доволі гнучкі. Але чи можна використовувати їх для створення знарядь праці? Я не певна. Більше можна буде сказати, коли ми докладніше вивчимо внутрішню структуру скам'янілості.
— Не спішіть її різати, — сказав Зорян. — Спочатку нехай бур перевірить, чи нема в тунелі ще фосилій. Хай просвітить рентгеном і ехолокатором. А потім буріть обережно, дуже обережно.
— Звісно, — відповів Максим.
Аристарх отямився у медвідсіку. Селеста стояла коло нього, задоволено посміхаючись. Вона підсунула до його лікарняного ліжка столик з пірамідою і спитала:
— Зіграємо?
Він мовчки кивнув і почав розставляти фігури на нижньому рівні.
— Отже, — повільно промовив він, — як пройшло святкування?
— Ми знайшли прибульців! — радісно вигукнула Селеста. — Ти пропустив усе найцікавіше.
Аристарх посміхнувся і зробив перший хід.