На межі двох світів

«Невже це кінець? Помру тут, у цій клятій пустелі, на самоті... Яким було моє життя? Чого я досягла? Ким хотіла стати і ким стала зрештою? Чому обрала саме цей шлях? Невже все, що маю зараз — лише наслідок мого власного вибору?»

Ставало нестерпно спекотно. Сонце спопеляло, власне тіло здавалося чужим, ніби його підсмажували на повільному вогні. Ще трохи — і стерв’ятники почнуть свій бенкет.

Раптом біль трохи вщух, поступившись місцем тупому онімінню. Але ні води, ні їжі, нікого поруч. «Де я? Десь у пісках...» — Рейні спробувала всміхнутися, але потріскані губи відгукнулися гострим болем. Кожна мімічна зморшка давалася надзусиллям.

«Так, треба встати!» — наказала вона собі. Спершу на коліна — вже перемога. Вчепившись у шорстку стіну сараю, вона повільно піднялася. Ноги зрадницьки тремтіли. «Треба дійти до кухні. Пошукати бодай щось... Може, десь завалялася пляшка води».

В одному з ящиків Рейні таки знайшла її. Вода. Це був найкращий смак у її житті. Звичайна тепла вода. Кілька пляшок стояли у верхній шафі, ніби чекали саме на неї.

— Брут... у нього все-таки є серце, — прохрипіла дівчина, і її голос прозвучав моторошно в порожньому приміщенні. — А я б залишила його. Навіть не згадала б за годину. Боже, яка ж я стерва...

Рейні повернулася до кімнати й важко впала на ліжко. Нога виглядала краще та з’явилася надія, що завтра вона зможе йти. Вона мусить знайти порятунок. Вона це зробить.

Настала ніч. Рейні прокинулася в холодному поту. За вікном панувала непроглядна темрява, сповнена шурхоту та дивних звуків — пустеля оживала лише після заходу сонця. Вона зробила ковток води, прислухаючись до відчуттів. Стало легше.

— Я виживу, — прошепотіла вона, відчуваючи раптовий приплив сили. — Я буду жити.

Вона знову провалилася в забуття, але цього разу сон був інакшим. Рейні розплющила очі й побачила перед собою розмите обличчя.

— Привіт, — промовив незнайомець тихим, хрипким голосом. — Як справи?

Зір прояснився, і дівчина здригнулася від жаху. Перед нею стояв чоловік, чия шкіра була суцільним страшним опіком. Він нагадував живого мерця. Не тямлячи себе, Рейні простягнула руку й торкнулася його щоки. Обпалена плоть прилипла до її пальців. Дівчина різко відсмикнула руку, відірвавши клапоть шкіри.

— Боже! — скрикнула вона й остаточно прокинулася.

Знову темрява. Серце калатало, мов навіжене.

— Ні! Я знаю, хто це був! — вигукнула вона в порожнечу. — Невже Брут спалив тіло?!

Рейні втратила контроль. Вона зірвалася з ліжка, почала несамовито кричати й гатити кулаками по стінах сараю.

— Брут! Якщо ти його спалив, я тебе власноруч задушу, чуєш?! Ти чуєш мене, ідіоте?!

Раптом напад люті вщух. Вона замовкла, погляд застиг, ніби перенеслася в інший вимір. Губи ледь помітно ворушилися, шепочучи нерозбірливі прокляття, а за мить Рейні заридала. Настрій змінювався блискавично: від неконтрольованої агресії до нищівної апатії.

Ранок.

Рейні перевірила запаси: порожньо. В руці — остання пляшка, якої вистачить щонайбільше на кілька годин. Настав час покинути сарай, який за ці дні став їй майже рідним.

— Дякую тобі. Ти врятував мене, — тихо промовила вона, а потім гірко додала: — Ну все, я точно збожеволіла, розмовляю зі стінами.

Вона штовхнула двері. Сліпуче світло боляче вдарило по очах. Перед нею розкинулася нескінченна пустеля.

— Це мій останній шанс. Я просто йтиму, поки не впаду.

Рейні обмотала голову та руки брудним ганчір’ям, щоб захиститися від сонця. Її власний одяг уже мало чим відрізнявся від цих лахів.

— Виглядаю як волоцюга, — вона болісно посміхнулася.

Дівчина ступила на розпечений пісок. Сарай поступово меншав, а на горизонті не змінювалося абсолютно нічого. За годину сховище зникло. Рейні ледь переставляла ноги, стискаючи пляшку води, ніби найцінніший скарб у світі. Думки про смерть накочувалися важкими хвилями. Вона в деталях уявляла свій фінал: як сонце випарує з неї всю вологу, як стерв’ятники виклюють очі, перетворюючи її на висушену мумію.

— Так, Рейні, досить! Вперед! — відганяла вона видіння. — Я зможу!

Останній ковток. Порожня пластикова тарна вислизнула з рук. Це був кінець. Три години під палючим небом випили з неї залишки життя.

— Все, я більше не можу, — прохрипіла вона, ледь ворушачи затерплим язиком. — Все, пташки, я ваша. Тільки дивіться, не подавіться моїми кістками...

Рейні впала обличчям у гарячий пісок. Руки стали ватяними. Єдине, на що вистачило сили — повернути голову набік. У душі раптом запанував дивний, потойбічний спокій.

«То ось яка ти, смерть? А це навіть... приємно. Чому ми так тебе боїмося?»

Вона знала: якщо зараз заплющить очі — темрява стане вічною. Крізь марево Рейні дивилася в небо. Стерв'ятники вже кружляли над нею, перегукуючись. Перед очима калейдоскопом промайнуло минуле. Вона раптом чітко усвідомила: вона сама виплекала в собі монстра. Цей фінал був логічним.

«Якби мені зараз дали хоч крихту надії... я б усе змінила. Яка ж я слабка. Перед смертю ми всі — як діти. Невинні, але з величезним багажем помилок».

Раптом щось важке приземлилося поруч, піднявши хмарку пилу. Пляшка. Рейні не вірила своїм очам. А потім над пустелею пролунав голос, який вона впізнала б із тисячі:

— Ти занадто вперта, щоб просто здохнути.

Рейні ледь помітно усміхнулася, відчуваючи пісок на зубах.

— Привіт, Брут... Я знала... Я знала, що ти повернешся.