Пустеля не прощає

— Води... — прохрипіла Рейні, ледь ворушачи спеченими губами. — Води!

Старий дерев’яний будинок видихав спеку. Сонячне світло безжально заливало кімнату, перетворюючи задуху на каторгу. Кожен промінь здавався розпеченим лезом. Рейні спробувала підвестися, але світ стрімко перекинувся. Ногу пронизав дикий біль, наче в кістку вкручували іржавий шуруп.

Пам’ять поверталася спалахами: пісок, швидкий рух хвоста, блискавичний удар... і темрява.

«Де я?» — промайнуло в тумані думок. Дівчина зібрала залишки сил і вигукнула в порожнечу:

— Гей! Хтось є? Ви чуєте мене?!

У відповідь — лише важка тиша та тріск сухого дерева. Пересилюючи нудоту, Рейні перекотилася на бік і простягнула тремтячу руку до тумбочки. Та була настільки старою, наче пам'ятала ще динозаврів. Шухляда піддалася зі скрипом: купа розсипаних таблеток, брудний бинт, важка зв’язка ключів... Нічого, що могло б втамувати спрагу.

Вона безсило впала на спину. По скроні котилася крапля липкого поту.

— Води... прошу... — це був хрип останньої надії.

Раптом по дерев’яній підлозі гупнули важкі кроки. Двері пронизливо рипнули. На порозі застиг чоловік із перев’язаним плечем. Він мовчки обвів кімнату похмурим поглядом, затримавшись на дівчині.

— Жива, — коротко кинув він. Обличчя залишалося кам'яним. — Зараз прийду.

Двері знову захряснулися. Рейні заціпеніла. Брут. Вона очікувала побачити кого завгодно, тільки не цього ідіота.

За мить він повернувся. Повільною, важкою ходою підійшов до ліжка й простягнув пляшку чистої води. Рейні вчепилася в неї, наче хижак у здобич. Пила жадібно, захлинаючись, відчуваючи, як життєдайна прохолода розтікається по пересохлому горлу.

— Дякую... — видихнула вона, повертаючи порожній пластик. — Де ми?

Брут вихопив пляшку й недбало швиргонув у кут. Вона з гуркотом відскочила від обшарпаної стіни.

— Поняття не маю, — буркнув він, кривлячись від болю у власному плечі. — Якесь покинуте корито посеред нічого. Але тут була вода і стара аптечка. Тільки тому ти досі дихаєш.

— Дихаю? — Рейні болісно нахмурилася. — Скільки я була «відключена»?

— Пару днів. Ти мене добряче зачепила, дівчинко. Мені теж треба був час, щоб рана затягнулася. Тобі взагалі пощастило — я мав би кинути тебе гнити під сонцем.

— Але не кинув. І що, я маю впасти тобі в ноги? — її голос раптом зміцнів, наповнюючись отрутою. — Якби ти не вкрав мій «Мустанг», ідіоте, ми б тут не стирчали!

Вона вигукнула це на одному диханні, на мить забувши, що Брут — єдина людина, яка не дала їй померти. І єдина, хто може прямо зараз її прикінчити. Холодний усвідомлений страх кольнув під серцем. Рейні збавила тон, опустивши очі, але кулаки все ще стискалися від безсилої люті.

— Вибач, Бруте, — несподівано тихо промовила вона. — Вибач. Я просто... я теж не ангел. І, схоже, ми в одному човні.

Вона спробувала вмоститися зручніше, але кожна зміна пози відгукувалася спалахом у нозі.

— Боже, як боляче... Що будемо робити далі?

— Далі «ми»? — він коротко реготнув, перевіряючи пов’язку. — «Ми» нічого не будемо робити. А от я поїду далі.

— І що, залишиш мене тут?! — голос знову зірвався на паніку. — Навіщо тоді рятував?

— Не знаю. Досі ставлю собі це питання, — Брут зробив паузу, пильно дивлячись на неї. — Може, я став добрішим?

Він вимовив це з такою крижаною посмішкою, що Рейні здригнулася. У цьому виразі обличчя не було ні краплі милосердя — лише небезпечний виклик. Брут підсів до ліжка. Його масивна постать нависла над дівчиною, перекриваючи світло. Він мовчав, повільно й безцеремонно розглядаючи її: від ліній тіла до тремтячих губ, поки нарешті не впився поглядом в очі.

— Бруте? — прошепотіла вона. — Що ти задумав?

— Та от думаю... навіщо я все-таки тебе витягнув, — прохрипів він.

— Якщо ти мене хоч пальцем торкнеш... — почала вона, але не встигла.

Короткий, професійний удар у щелепу — і світ миттєво згас.

Вечір.

Рейні прийшла до тями в абсолютній, глухій темряві. Одяг липнув до тіла від холодного поту, в голові нестерпно гупало.

— Води... — прохрипіла вона, шарячи руками по підлозі.

Пальці наткнулися на пластик. Вона схопила пляшку, зубами зірвала кришку й випила все до останньої краплі. Пам’ять повернулася різко, наче ляпас.

— Бруте?! — вигукнула вона в порожнечу. — Бруте, ти тут?!

Тиша. Рейні почала кричати, як навіжена, зриваючи голос, кидаючись у пітьмі й ігноруючи біль у нозі.

— Бруте! Повернись! Вибач мені! Бруте-е-е!

Будинок мовчав.

Ранок.

Знову сонце. Знову ця проклята спека.

В останній пляшці лишалося кілька ковтків. Рейні випила їх одним махом. Вона зробила відчайдушну спробу піднятися: світ поплив, у скронях загупало. Ноги відмовилися служити. Вона впала, не втримавшись і секунди.

Не маючи сили встати, Рейні поповзла.

Вона виборсалася на стару кухню, де панував запах гнилі та пилу. Навколо — лише купи мотлоху. Крізь діри в підлозі пробивався пісок — пустеля повільно пожирала цей дім зсередини. Зібравши залишки волі, вона штовхнула вхідні двері.

Тієї ж миті надія випарувалася. Перед нею простягалося безмежне, порожнє ніщо. Пустеля. Тільки хвилі розпеченого піску та марево над горизонтом. Ні автомобіля, ні Брута... ні живої душі.

— Бруте! — закричала вона, зриваючи голос на хрип. — Не лишай мене тут помирати! Не лишай!

Але відповіддю був лише гарячий вітер, що кинув жменю піску в її заплакане обличчя.