Брут

Мотель. Маленька, задушлива кімната. Величезний чоловік мовчки курив, вдивляючись у дзеркало. Стіни давно просякли густим смородом дешевого тютюну. У його очах застигла порожнеча — безкрая пустеля, у якій він застряг з власної волі. Цю безглузду гру в мовчанку перервав нахабний стук. За дверима стояв господар цієї помийки — низький товстун з липким поглядом. У голові чоловіка миттєво прокрутилося кілька сценаріїв: в одному він розриває нахабу на шматки, у другому — одним рухом ламає шию. Або просто тиша... Адже проблем і так назбиралося на кілька життів уперед. 
«Прийшов по гроші», — подумав він і стиснув кулаки, збираючи волю в кулак. Старі двері, які не бачили ремонту з минулого століття, завили свою звичну пісню. Господар зустрів його хижим оскалом.

— Привіт, Бруте. Ти або платиш, або збираєш манатки й вимітаєшся, — просипів він, раптово піднявши револьвер.

Ствол уперся Бруту в скроню. Чоловік спокійно провів поглядом уздовж металу й усміхнувся. Ця крижана впевненість збила товстуна з пантелику. Цієї секунди вистачило. Брут блискавично вихопив зброю й почав розглядати її, наче дитячу іграшку. Власник застиг, ковтаючи повітря.

— Гарна гармата, заберу собі. А то ще вб’єш когось і сядеш, правда ж?

— Забирай… і забирайся геть, — видушив із себе той.

По очах господаря Брут зрозумів: копи вже десь близько. Часу майже не лишилося. Короткий, точний удар — і товстун втратив зв’язок із реальністю. Брут підхопив рюкзак, грюкнув дверима й вийшов у марево розпеченого дня. Він ішов уздовж порожньої дороги. Спека вбивала, а навколо — жодної машини. Лише гарячий асфальт і тиша. Минуло кілька годин, перш ніж на дорозі з’явився червоний «Мустанг». Старий кабріолет виглядав як міраж серед цієї пустелі. Але настрій Бруту підняло інше — дві дівчини в салоні. Він махнув їм рукою, дозволивши собі коротку усмішку.