Незнайомець

Рейні тримала руль однією рукою й кинула погляд убік:

— Ти що там задумала, Лекса? Хотіла хлопця з розуму звести? Він і так переляканий. Ти ж бачила.

— Мене це збуджує, — спокійно відповіла, навіть не повертаючи голови.

— Та ти його ледь до інфаркту не довела.

Лекса хмикнула:

— Слухай, я щось маю.

— Що?

Вона дістала з-за сидіння дві холодні банки пива.

— Ти що, це вкрала?! — Рейні фиркнула. — Мені шкода того хлопця. Як ти могла?

Лекса клацнула банкою:

— Так ти будеш, чи повертаємось?

Коротка пауза.

— Давай.

Стандартні стосунки, звичне життя: робота з понеділка по п’ятницю, щомісячна зарплата, передбачувані дні. Але з часом щось змінилося — десь усередині, досить глибоко. Вона згадала хлопця. Кохання. Саме воно стало останньою краплею, що змінила її погляд на світ. Алкоголь і наркотики зруйнували стосунки. Сварки. Бруд у квартирі. Втрачене майбутнє. 
Ерік… що з нами сталося? Ерік, скажи мені. Вона дивилася на нього, ніби намагаючись дістати відповідь з глибини його очей. Знаєш, я дійсно тебе любила, Ерік. Чому ти так змінився? Що тебе зламало? Скажи мені… чому? У його погляді більше не було людини — тільки порожнеча. 
Раптом він  сказав:

— Гальмуй, Рейні. Гальмуй.

— Що?..

— Гальмуй. 

Сильний удар по обличчю — і ніби перехід в інший світ — повернув Рейні до реальності.

— Що з тобою? Гальмуй, Рейні! — кричала Лекса, б’ючи подругу по щоці з усієї сили.

Правою рукою тримала кермо, а лівою намагалася привести Рейні до тями. Та подруга просто зникла — відключилася під час руху. Машину різко занесло. «Мустанг» на швидкості вилетів у пустельну місцевість, зносячи кілька кактусів, а потім зупинився.

Рейні розплющила очі. Голова розколювалась, ніби в неї вселився молот.

— Знаєш, це був перший і останній раз, коли я дозволила тобі пити за кермом, — сказала Лекса. Голос був рівний, але пальці стискали кермо, ніби хотіла його зламати. — Тобі ясно? Ти нас ледь не вбила.

— Я прийняла трохи, — буркнула Рейні. - Вибач.

— Чому ти не сказала?

Рейні повільно потерла скроні:

— Це було пару годин тому, ще в мотелі. Думала, вже відпустить.

Лекса кинула на неї погляд краєм ока:

— Як ти?

— У тумані. Я більше не поведу. Давай ти.

Вони помінялися місцями. «Мустанг» завівся не одразу — захрипів, замовк, і лише з третьої спроби двигун ожив. Лекса викрутила кермо до упору й втиснула газ. Суха трава та дрібне каміння полетіли з-під коліс, мов осколки. Машина вирвалась на трасу.

— То що це було? — спитала Лекса, не відриваючи очей від дороги.

— Нічого, — Рейні трималася за голову. — Погані спогади. Алкоголь. Наркота.

Та різко вдихнула:

— Ти знову приймаєш? Я думала, це був жарт біля мотелю і той скорпіон.

— Нажаль, ні. Не жарт.

— Чорт забирай, Рейні… як давно?

— Місяць.

В салоні повисла тиша. Дзвенюча в вухах. Дорога тягнулася, мов чорна стрічка, і здавалося, що вона ніколи не закінчиться.

Раптом Лекса пригальмувала:

— Ти бачиш?

На узбіччі стояв чоловік. Високий, широкі плечі, рюкзак за спиною. Біла футболка, короткі шорти, кросівки — надто чисті для цієї дороги. Він витягнув руку.

Рейні повільно підняла голову й подивилась на нього.

— Мені це не подобається, — прошепотіла вона. — Дуже не подобається.

Чоловік усміхнувся. І від цієї усмішки по спині побіг холод.