Розділ 25

Шлюп йшов рівно, немов з пологої гірки котився... Так що навіть вібрації від маршового двигуна не відчувалося.

Подвійна система Вольф завжди виглядала трохи неприродньо для людського ока. Дві зорі — одна трохи більша, інша тьмяніша — повільно оберталися навколо спільного центру тяжіння, і їхнє світло накладалося одне на одне дивним зеленкуватим відтінком. Не яскравим, не сліпучим, а м’яким, наче пропущеним крізь товщу морської води. Через це й планета під ними здавалася не просто зеленою, а глибоко смарагдовою, ніби вирізаною з малахіту. Навіть з орбіти її атмосфера відбивала світло так, що на тлі космічної темряви вона нагадувала відполірований камінь у старій оправі.

Навколо планети тягнулися рідкісні пасма пилу — залишки колишнього астероїдного поясу, який колись розірвали гравітаційні танці подвійної зорі. У променях Вольфа ці часточки світилися ледве помітними смужками, наче хтось провів у чорному оксамиті тонким лезом. Шлюп ковзав крізь цей простір тихо і впевнено, залишаючи позаду малахітову кулю планети, що повільно зменшувалася на екрані задньої півсфери.

Видовище було настільки спокійним, що важко було повірити: десь у цьому ж космосі щодня гинули кораблі, зникали колонії і велися бої, які новинні канали потім перетворювали на короткі гучні сюжети між рекламою.

Кушка піднявся з крісла, захотілося розім'ятися, і став крокувати поперек командирської рубки. Чотири кроки вліво, розворот і чотири назад... Розворот... Зупинився біля синтезатора напоїв — єдиної нестатутної конструкції в куточку, яка нагадувала про те, що ще зовсім недавно шлюп був не бойовою одиницею, а королівською парадною яхтою. Гарбуз пропонував його демонтувати, але Василь вирішив залишити. Місця синтезатор майже не займав, а можливість у будь-який момент ковтнути кофеїнового напою, не ганяючи вахтового, нікому не заважала.

Кушка взяв у руку наповнений герметичний стаканчик, стиснув і ковтнув з працюючого за системою ніпеля носика обпалююче-гарячого напою. Угу... саме напою, тому що цю рідку хімічну суміш назвати кавою можна було з таким же успіхом, як і таблетку цитрамону. В якій, як відомо, теж є доза кофеїну.

На щастя, гурманом Василь не був, тому спокійно і десь навіть із задоволенням продовжував посмоктувати підбадьорюючий напій.

Недовгим виявилося повернення... І зовсім не таким тріумфальним, як отаман очікував.

Навіть двох годин «Пресвята Покрова» не затрималася в рідній гавані. А все Гарбузюк, тещі його ковінька… Яким чином інтендант дізнавався про всі новини на базі швидше за курінного можна лише гадати, але факт залишався фактом. От і цього разу, не встигла «Присвята Покрова» відчепити яхту і пришвартуватися, як на поклад влетів розхристаний і розчервонілий Гарбуз.

— Шо ж ти робиш, друже! — заволав він просто од шлюзу. — Тебе що, матінка у дитинстві тім’ячком до підлоги стукнула?

— Шо сталося? — здивувався Кушка.

— Та нічого особливого, — змахнув піт з чола Микола Васильович. — Але якщо не хочеш загриміти під трибунал, поповнюй мерщій припаси і вшивайся з бази якомога швидше. В ідеалі було б негайно, але припаси знадобляться. Так що не марнуй часу. Чим швидше злетиш, тим краще.

Команда шлюпа, що вже планувала, як проведе кілька днів на базі… з пивом та дівчатами, ще й коштом врятованого герцога, невдоволено загула.

— Що ти мелеш, старий? — ступив уперед Чорний. — Та нашого отамана нагородити мають. Який ще трибунал?

— Нагородити?! — мало не скрикнув Микола Васильович. — Та ви скажіть спасибі, якщо вас з Січі не попруть, як шкодоробних цуциків. Вас що, сонце тім’я напекло, коли ви вирішили ссарів відпустити?!

— Взагалі-то ми людей рятували, — озвався Тимофій, через котрого, власне все і зчинилося. Хіба зле?

— Господи… — геть по-жіночому сплеснув руками інтендант. — Як можна бути такими дурнями? Ви справді не розумієте?

— Ні, — відказав за всіх Кушка. — А що не так?

— Та все не так… За усю війну з ящурами ще жодного разу не було, щоб ми з ними розійшлися миром. При будь-якому контакті — бій до повного знищення однієї зі сторін. Або ми їх, або вони нас. І ніяк інакше. А ви? Помахали один одному ручками? Вам самим не здається, що це зрадою пахне?

— Та якою зрадою? Ми ж таким чином людей врятували. Герцога, між іншим…

— Та хоч короля, — відмахнувся Гарбуз. — На цій війні рахунок давно вже йде на мільйони жертв. А ви ставите на одну полицю життя двох людей і повноцінний бойовий ворожий корабель з усім екіпажем? Перебір, ні?

— Так то ми ще і яхту привели…

— Знаєте куди вам її запхають? — в серцях пирхнув інтендант. — Одним словом, хлопці, послухайте старого дурня… якщо не хочете у буцегарню загриміти. Пакуйте манатки і вшивайтеся з бази, доки курінний не очухався. І не повертайтеся хоча б місяців три-чотири… Доки усе не вляжеться, а герцог Нортумбрійський не розтрубить по всіх медіа-каналах про свій щасливий порятунок. А ще краще — доки не вчините якийсь подвиг, котрий би затулив цю ганебну… я б навіть сказав, смердючу пляму на вашій репутації. Сподіваюся, ви мене почули…

В душі Кушки все нуртувало і чинило спротив почутому, але здоровий глузд переміг. Адже хто не знає, що закон як дишло — куди повернеш, туди і повезе. І справу із замиренням з ворогом, при бажанні, справді можна подати так, що вигнання стане ще найменшим покаранням. У тім числі і про конфіскацію шлюпа забувати не варто. І тоді — прощавайте усі мрії.