Розділ 23

— Ваша високосте, — капітан увійшов у салон, важкою ходою, наче смертельно хворий, на рештках сили. — Ссари дали другий попереджувальний залп. Третій — рознесе яхту в друзки. Я віддав наказ застопорити хід. Це дасть хоч якийсь шанс уціліти. До прибуття призової команди хвилин двадцять-тридцять. Раджу провести їх з користю… Служити вам було честю для мене…

Сивий чолов’яга на мить виструнчився, приклав два пальці до кашкета, а тоді, знову зіщулившись, наче на нього навалився увесь тягар прожитих літ, почовгав геть.

Серж провів його поглядом, потис плечима і потягнувся до пляшки.

Провести з користю… А як? Молитися чи що? Яку користь можна вигадати за двадцять хвилин, якщо нічого путнього не прийшло в голову за більш як добу безнадійної втечі. Стрибнути наосліп? Більш як на дев’яносто відсотків це означало загинути, і цілком можливо, у ще більших муках, аніж потрапивши у полон. Все ж ссари рідко вбивали полонених. Навіщо ящіркам були потрібні люди, не знав ніхто, але не для їжі точно. Тож, як би не було страшно перед невідомістю, шанс вижити залишався. Треба було лише прийняти зміни у статусі. Давним давно, ще коли люди вважали що нічне небо, це шовкове полотно прибите до небосхилу срібними гвіздками, померти з честю вважалося доблестю, і більш відповідним вчинком, аніж здатися у полон. Навіть девіз такий був. «Краще вмерти стоячи, аніж жити на колінах»…

Серж пирхнув і зробив ковток з келиху.

Яке безглуздя… Можна подумати, смерті не все одно — стоїш ти, сидиш чи лежиш. Вона просто забирає життя, залишаючи по собі шмат плоті… що невдовзі перетвориться у тлін і зникне назавжди. Ні… людина повинна чіплятися за життя до останку. Вижити будь-якою ціною… А ото все «мертві сорому не ймуть», «воля або смерть», «mors honesta saepe vitam vincit» — придумали саме ті, хто вижив, аби позбутися свідків, яку ціну за це довелося заплатити.

Ціну… Герцог Йорк Нортумбрійський віддав би усе, аби зберегти життя. От тільки не мав нічого. Бо все, що на даний момент було його, через кілька хвилин ссари самі заберуть. А гроші, влада, зв’язки — це все далеко і ніяк не допоможе. Тож, залишалося лише змиритися і прийняти долю. Сподіваючись, що вона все ж буде бодай трішки милосердною.

Серж спробував ковтнути ще раз, зауважив, що келих порожній, і потягнувся за пляшкою.

Шкода, що так усе закінчилося… Не так він планував розважальну прогулянку з першою красунею королівства. Передбачав усе — від заручин до банального одноразового сексу, але аж ніяк не ссарське рабство.

Серж подивився у бік віконтеси і здивовано кліпнув. Юна красуня сиділа, склавши руки як для молитви, із заплющеними очима і щось тихенько шепотіла.

— Ти що, молишся?

Агнешка відкрила очі і кивнула.

— Кому? — пирхнув молодий мужчина. — Вигаданим людьми богам? Це ж безглуздя… Немає ніяких богів. Усе це люди притягли з собою з тих часів, коли не могли пояснити навіть природу блискавиці в грозу. Але тепер… коли земляни розповзлися по Космосу, як мурахи… Невже ти справді вважаєш, що у Всесвіті ще залишилося місце для якихось надприродних сил? Чи, може, віриш у старенького дідуся, що почиває на хмарах, і створив усе це безмежжя?

— Я прошу захисту у Лади, — ледь чутно відповіла дівчина.

— Лади? — перепитав герцог. — Еее… а, богиня кохання. Гм… дивний вибір? Чому не Перуна чи Марса? Ті хоч при зброї. І могли б реально допомогти. А чим допоможе Лада?

— Вона оберігає закоханих… — як і перед цим, ледь чутно відказала віконтеса.

— Трясця… — вилаявся Серж. — Так… Кохання — саме те, що нам зараз потрібно.

— Скажи, ти коли говорив, що любиш мене і хочеш одружитися — був щирий? Чи просто хотів таким чином затягти у ліжко? — дівчина дивилася серйозно і запитливо.

— Звісно, щирим… — кивнув Серж. — Ти давно мені подобаєшся… А мовчав я лише тому, що ти була заручена…

— І я… — відказала Агнешка. — Пригадуєш те дівчисько, шість років тому, що на соколиній охоті ледь не вбилося, коли кінь сполохався і поніс? І котре саме ти врятував, стримавши коня?

— Не особливо, — потис плечима мужчина. — Давно те було. А що?

— А я досі пам’ятаю якими гарячими були твої руки, погляд, подих…

— То це ти була?

— Я… і закохалася у свого рятівника до нестями… і заприсяглася любити вічно… хоч і мала стати дружиною іншого. А ще — я кожну ніч молилася Ладі і благала її допомогти.

— Трясця… Я не знав… Інакше не чекав би так довго і придумав, як розірвати ваші заручини. Гм… Тобто, це Лада допомогла?

— Так, — переконано кивнула дівчина. — Вона почула моє прохання. Тож, може, почує і вдруге…

Серж покопирсався в думках, щоб відповісти якось лагідно, але не встиг. Яхта ледь чутно здригнулася, і беземоційний голос ШІ повідомив:

— Фіксую швартування до корпусу яхти десантного бота ссарів. Розпочато процедуру синхронізації шлюзів. До завершення — дві хвилини…

Шлюз яхти відкрився не різко — з глухим, неохочим шипінням. Метал повівся повільно, ніби сам не хотів впускати чужих.

Перший ссар ступив на палубу, і вона відгукнулася під його вагою.