Розділ 21

Отаман підійшов до перевірки ходової частини новопридбаного шлюпу з усією скрупульозністю, притаманною своєму народові. Хто не знає господарності українців, у котрих споконвіків на подвір’ї лад і порядок. Усе на своїх місцях, усе полагоджено усе при справі. Хіба ще німці могли б з ними у цьому по суперничати. От тільки тевтонці до цієї справи підходили суворо, як до бою, а українці — з піснями, жартами, веселощами. Бо працювали як і жили — радісно. Як то кажуть, аби ворогам від заздрощів гикалося. Та й чого сумувати? Життя одне дається, і прожити його треба не у смутку, проливаючи сльози за чимсь нездійсненим, а з вірою у краще майбутнє, котре можна наблизити власною працею.

Одним словом, шлюп стогнав і скрипів, від перенавантажень, коли отаман, немов у бою, віддавав команди, змінюючи протоколи роботи двигунів, перемикаючи ходову то на просторовий стрибок, то форсуючи маршові, або ґвалтуючи різкими змінами курсу — маневрові. А саму «Присвяту Покрову» бовтало при цьому, як тріску, що потрапила у стрімкий гірський потік.

Метал глухо відгукувався на кожен різкий маневр, у швах щось скреготало, ніби корабель невдоволено бурчав. Та в цьому не було нічого тривожного — радше перевірка характеру. Нова «Пресвята Покрова» мусила звикнути до свого отамана, а отаман — до її норову. У Космосі, як і на річці, слабких не люблять. Там або тримаєш курс, або тебе несе куди заманеться.

Тож не дивина, що Максимові, котрий, як і увесь екіпаж, сидів у компенсаційному кріслі, зодягнений у бойовий скафандр і міцно пристебнутий пасами, примарився саме цей спогад. Як він з друзями, після завершення школи, відправився у туристичний похід на байдарках.  

Спогад виринув чітко, мов світлина, зроблена на стару плівкову камеру. Гори стояли щільною стіною, вкриті темною смерекою. Вище — світліші плями полонин, де трава колихалася під вітром. Небо — глибоке, насичене, з поодинокими білими хмарами, що повільно пливли над хребтами. Ріка внизу вилася срібною стрічкою, то ховаючись між камінням, то розкриваючись широкими плесами. Кам’янисті береги, галька, нагріта сонцем, і запах води — холодної, гірської, з присмаком моху й каменю.

Вони вже були на воді, коли ріка вперше показала характер. Чорний Черемош не плинув — мчав. Вода глухо гуркотіла між кам’яними брилами, розбивалася об гострі виступи, піною кипіла у вирах. Байдарку кидало з боку в бік, мов тріску. Весло тремтіло в руках, ловило повітря, врізалося в воду, знову ковзало по ній.

— Тримайте правіше! — крикнув хтось із переднього човна.

Максим не відповів — тільки коротко кинув погляд на Оленку, що сиділа другим номером. Вона стискала весло обома руками, очі блищали — чи то від бризок, чи від захвату. Вода летіла в обличчя, холодна, жива. Піна шипіла під днищем, каміння просвистувало так близько, що здавалося — ще мить і розітне тонкий борт.

Байдарку крутнуло. На мить вода зникла з-під днища — човен ніби завис у повітрі. Серце вдарилося об ребра, а світ звузився до вузького коридору між двома мокрими брилами. Максим машинально пригнувся, відчуваючи, як хвиля накриває їх по пояс. Холод обпік, але одразу ж розчинився в адреналіні. У цю секунду не було ні минулого, ні майбутнього — тільки рух і боротьба за рівновагу. У грудях на мить порожньо, ніби провалився вниз. Потім — удар хвилею. Вони вирівнялися.

Ріка не дозволяла розслабитися. Кожен метр — рішення. Кожна секунда — вибір. Але саме в цьому й було щось хмільне. Вода ревіла, а серце відповідало тим самим ритмом.

А потім пороги раптом скінчилися.

Ріка розширилася, глибша стала, темна. І течія підхопила легкий човен, мов перо. Весла вже не потрібні — байдарка сама летіла вниз по стрімнині, гладкій і блискучій, як натягнута струна.

— Ми летимо! — зірвався захоплений виск Оленки.

І справді — летіли. Не по воді — над нею. Швидкість відчувалася шкірою, волоссям, повітрям у легенях. Човен ковзав легко, слухняно, ніби знав дорогу краще за них.

Максим засміявся. Не стримано — голосно, по-дитячому. У ту мить світ був простий: ріка, швидкість, сонце над горами і дівчина позаду, що сміялася разом із ним.

Вечором вони витягли байдарки на гальковий берег. Руки гули від веслування, плечі ниючі, але усмішки не сходили з облич. Гори стояли навколо темними спинами, ніби зійшлися ближче, щоб послухати, як вони галасуватимуть.

— Ей, не кидай так, проб’єш борт! — крикнув Сергій, коли хтось з розгону кинув весло на каміння.

— Та він же металевий, не з фанери! — відмахнувся Ігор.

— Ага, а якщо трісне — гребтимеш зубами!

Сміх покотився берегом.

Хлопці натягнули тент, хтось уже розпалював вогнище. Дрова спершу диміли, чаділи, потім полум’я злизнуло сухий хмиз, затріщало, спалахнуло впевненіше. Дівчата порались біля казанка, сипали крупу, відкривали тушонку, жартували, що в армії Максима годуватимуть гірше.

— Та не лякайте його, — кинула Оленка, — він ще передумає служити.

— Не передумаю, — буркнув Максим, але усміхнувся.

Вино пішло по колу швидко. Металеві кухлі дзенькали один об одного.

— За Черемош!

— За те, щоб завтра не перевернутися!

— За те, щоб Марічка нарешті навчилась тримати курс!