Розділ 20

Наступні дні перетворилися у суцільний аврал і ярмаркову карусель одночасно.

Здавалося б, що такого особливого. Давно відома процедура передпольотної підготовки. Не один десяток разів проведеній на попередньому кораблі. Увесь екіпаж знає свої обов’язки і сумлінно виконує. Космос не прощає нехлюйство та недбалість, тож на флоті, ще з часів коли кораблі ходили по воді і під вітрилами, будь-яка халатність викорінена назавжди. У найпростіший і ефективний спосіб — ті, хто готувався до походу аби як, просто не поверталися у рідні гавані…

Тож, здавалося б, чого метушитися? Сиди у командирській рубці віддавай накази і періодично контролюй виконання. Решту екіпаж зробить сам. Так ні ж, то в одному місці, то в іншому виникає якась халепа, котру, звісно ж, не може вирішити ніхто, окрім отамана.

Ось і тепер Кушка мусить зриватися і бігти в трюм, оскільки два супер-карго не змогли домовитися щодо якогось чергового контейнера. Чому два? Бо свій і принца… Свій, Леонід Гай — хазяйновитий і скупий, ну а яким же ще може бути комірник, звісно ж, хотів побільше залишити на борту, а чужий — перевезти на нове судно.

Принцові Джону це все було не цікаво, він би все віддав, лиш би пошвидше злетіти і відправитися додому, але його екіпаж — що стовідсотково складався з андроїдів, діяв згідно протоколу, і не поступався жодною дрібницею. От і доводилося виступати мировим суддею. Добре хоч принц, на час обміну кораблями, дав йому права адміністратора над своїми кіберами. Що значно спрощувало процедуру.

Так промайнув тиждень…

Промайнув — але не для нього. Василь, здається, і не жив той тиждень, а лише існував між перевірками, списками і короткими уривками сну. Щоранку починав із корабля і щовечора закінчував ним же. Заходив у рубку, проводив долонею по спинці командирського крісла, вдивлявся в темні екрани. Звикав. Запам’ятовував. Привласнював. Корабель уже був його. Але ще мовчав. Чекав.

Два дні тому принц підписав усі папери і стартував.

Василь тоді стояв на оглядовому майданчику і дивився, як шлюп відривається від поверхні. Спершу повільно, ніби неохоче, потім швидше, впевненіше. Поки не перетворився на цятку світла і не зник зовсім. Дивився довго, навіть коли вже не було на що дивитися. І лише тоді дозволив собі подумати: тепер черга за мною.

За традицією організувавши для всієї бази прощальну вечірку. За рахунок нового власника шлюпа.

Знайшлася добра душа, котра підказала хлопцеві, що він все ж добряче продешевив. Але так як слово майбутнього короля назад забирати не можна, то Джонові порадили бодай оплату вечірки покласти на Кушку. Василь і не огинався… Йому теж світило частувати усіх, з нагоди придбання нового корабля, то ж отаман не побачив нічого злого в тому, аби об’єднати обидва заходи. Більше ніж наллють, все одно не вип’ють… А на тисячу більше чи менше буде кінцевий рахунок, після того, як зекономив мало не півмільйона, навіть смішно дивитися. Гуляй, народ… коли ще випаде така нагода. Тим паче, принц хлопчина пристойний. Тож, запам’ятає добро. А життя штука довга… і монарха не зашкодить мати в приятелях. Та й побачивши убранство капітанської каюти і кают-компанії, на оздоблення яких пішло не менше двох пудів золота і дорогоцінного каміння, Кушка почував себе дещо винним перед хлопцем. Бо про який рівноцінний обмін могла йти мова, коли лише оздоби там було на сотню тисяч.

Хоча, враховуючи те, що принц навіть не заїкався про те, аби забрати зі шлюпа хоч якісь цінності, для нього те золото і каміння вартували не більше, як якесь старе барахло для Василя. От же ж, добре люди кажуть, комусь борщ пісний, а комусь — перлини дрібнуваті.

Відгуляли… На диво, цілком пристойно. Навіть не побився ніхто. Хоча, тут вже заслуга Шлоссера. Піднявши першу чарку, курінний одразу попередив, що через плече нікому заглядати не буде, але дебоширів відправить з бази на першому ж пасажирському пінасі, що зайде у Гніздо Крука. А це для козака було чи не найбільшою ганьбою. От і тримали хлопці себе в руках…

Після того, як колишня «Пресвята Покрова» стартувала, везучи додому майбутнього короля, Кушка геть терпець втратив… Уже й спати не міг, лиш рахував дні та години. І ось цей день настав. Василь прокинувся задовго до підйому. Лежав, дивлячись у стелю, і слухав тишу. База ще спала. Лише десь далеко глухо гуділа вентиляція. Він знав — заснути вже не вийде. Та й не треба. Усе було готове. Усе перевірено. Залишалося лише одне — почати. Найпростіше і найважче водночас.

Ну, як настав… Обслуговування корабля не можливо завершити, можна лише припинити. Бо ідеалу все одно не досягти.

І сьогодні після полудня Василь оголосив по загальному зв’язку, що наказує завершити підготовчі роботи о четвертій годині. Після чого усій команді дається три години на завершення особистих справ і прибуття на борт рівно о сьомій вечора в повній готовності до походу.

Січова база швидше казарма, аніж звичайне людське поселення. Де у кожного дім, родина, і проводи затягуються до безконечності. Тут усе простіше — забрати з кубрика на базі особисті речі, прийняти душ, бо на кораблі воду доводиться економити, і все. Готовий… Ну а тим, хто встиг обзавестися подругами, збігати до них і повідомити, щоб увечері не виглядали, а чекали з поверненням.

Максим, звісно ж, теж не забув про Олю і, як тільки закінчив збиратися, побіг до медичного блоку. Красуня, для годиться, трішки насупила бровки… мовляв, усі ви такі — наобіцяєте копицю зірок, а потім — плиг у зореліт, і згадуй як звали. Але недовго. Що нова «Пресвята Покрова» ось-ось відчалить не було таємницею. Тож Оля солодко поцілувала парубка… Так солодко, що тому аж в очах потемніло. І пообіцяла, що як той повернеться живим, то отримає у винагороду щось значно солодше. І це не бісквітний торт… Потім поцілувала ще раз, уже не так палко, і провела до дверей.