Розділ 19

— Увага, невідомий об’єкт класифіковано. На дев’яносто дев’ять відсотків це Рін’Маккар — розвідувально-диверсійний зореліт ссарів. Які будуть накази, капітане?

Юний герцог і молода красуня теж подивилися на нього.

— Сигнал СОС на всіх частотах! Йти попереднім курсом — на Вовчий Вузол. Двигуни на форсаж. Не берегти ресурс. А решті — молитися, — капітан провів долонею по обличчі, наче стирав з нього полуду. — Богам, предкам, потойбічним силам… без різниці. У нашій ситуації жодна допомога не буде зайвою.

— Жартуєте?

— Та які вже жарти, ваша високосте. У них швидкість втричі більша. Ми і зі справним навігатором заледве чи змогли би втекти від кліпера. А в цій ситуації — це лише відтягування неминучого. Ссари наженуть нас не пізніше, як за три-чотири години. Максимум — п’ять. Єдина надія на порятунок, що ми вгадали з місцем бази січовиків, що вони почують нас, і допомога нагодиться вчасно. Тому й кажу, просіть допомоги в усіх покровителів. Може, хоч котрийсь змилостивиться. Бо від нас з вами уже нічого не залежить. Я на мостик… Проконтролюю. Нам треба витиснути з двигунів усе до останку, а Сем може дотримуватися протоколу безпеки і зупинитися на восьмидесяти п’яти відсотках потужності.

Капітан поправив кашкет, відкозиряв і вийшов з салону.

Двері зачинилися майже беззвучно, але тиша, що повисла в салоні, виявилася важчою за будь-який крик. Корпус корабля ледь помітно тремтів — форсажні двигуни працювали на межі можливого, вичавлюючи з себе більше, ніж передбачали інструкції і здоровий глузд. Десь глибоко, за перебірками, метал стогнав, нагрівався, розширювався, ніби сам корабель розумів, що часу в них обмаль.

Серж провів його поглядом, а потім плюхнувся на диван і потягнувся до пляшки з коньяком, що завбачливо стояла на журнальному столикові. Не поспішав наливати. На мить затримав пляшку в руці, вдивляючись у бурштинову рідину, що коливалася від вібрації. Він уже бачив таке — паніку, крики, хаотичні накази. Бачив, як люди ламаються ще до першого пострілу. І тоді він зрозумів просту річ: страх не відганяють істерикою. Його або приймають, або він пожирає зсередини.

Агнешка якусь мить дивилася на нього, а потім присіла поруч.

— Ти справді вважаєш, що напиватися у такий час, найкращий вибір?

— Келих хорошого трунку не завадить у кожній ситуації, — потис плечима герцог. — А що ти пропонуєш? Ридати і рвати на голові волосся? Я не воїн… У мене навіть бронескафандра немає. Лише парадний… А він максимум пістолетну кулю тримає. Проти бластерів ссарів все одно, що паперовий. Тож героїчного бою не буде… Мене просто вб’ють. Що так, що інакше…

— А якщо не вб’ють?

— Якщо не вб’ють, то візьмуть у полон. І чесно, я не знаю, що краще. Вічне рабство, чи швидка смерть…

— Ти щось занадто спокійно про це говориш.

— Ти будеш сміятися, — Серж подивився на красуню. — Бо пояснити не зможу. Але я, чомусь певен, що сьогодні ми не загинемо. Не сьогодні…

— Ти серйозно?

— Цілком… Ти ж маєш знати, що у Йорків неймовірно сильно розвинута інтуїція. Що, свого часу і допомогло нам сісти на престол. Так от зараз вона мені говорить, що все закінчиться добре.

— Твої б слова, та Творцеві у вуха.

— Будемо сподіватися, що зі слухом у нього все гаразд, — гмикнув герцог. — До речі, а як ти поставишся до моєї попередньої пропозиції?

— Ти про що?

— Повечеряти…

— Жартуєш, хіба? — сплеснула в долоні дівчина. — Ми ось-ось загинемо, а ти про їжу думаєш?

— Не бачу протиріч, — знову потис плечима молодий мужчина. — Як одне заважає іншому? Якщо нам і судилося померти, то чому б не зробити це ситими? А якщо нас врятують — то тим паче. Відверто кажучи, у мене зараз в голові лише дві думки. Першу, я в присутності юної особи, озвучувати не буду. Принаймні, зараз. А от що до їжі… Знаєш, я б навіть тієї смаженої на салі картоплі, якою наш повар годує прислугу, навернув із задоволенням. То що? Повечеряємо? Вважай це моїм капризом… Примушувати їсти не буду, просто склади компанію. Посиди поруч… Коли я дивлюся на тебе, лихі думки самі щезають.

— Як накажете, ваша високосте…

— Перестань… Сьогодні нам не до умовностей.

Серж підвівся і подав руку дівчині.

— Ходімо…

Красуня руку герцога прийняла і підвелася.

— Добре… Як скажеш… Можливо ти й правий… Щоб не судилося, приймати удари долі треба з високо піднятою головою.

— Чудові слова…

Вони перейшли у сусідню залу, обладнану під трапезну на двадцять персон. Андроїд стюард, побачивши їх, одразу ж кинувся сервірувати стіл, згідно попередньої програми. Йорк сів на чільне місце, а коли Агнешка хотіла примоститися навпроти, похитав головою.

— Я ж казав, без церемоній… Сідай поруч. Я хочу не лише бачити тебе, але й чути твій запах… Він просто божественний.

— Ваша високосте… — докірливо озвалася красуня. — Ваші компліменти на грані пристойності.

— До дідька усі грані, — пирхнув герцог. — Дочекався поки дівчина сяде на сусіднє крісло і взяв її за руку. — Агнешко, ти хоч і вельми юна, але ж не маленька дитина. І чудово знала, до чого йдеться, коли приймала моє запрошення на прогулянку… Та і я не особливо приховував свої заміри…